среда, 17 апреля 2013 г.

Осінні троянди розквітають навесні


Цей поетичний есей письменника та художника Віктора Меркушева вміщено в збірнику перекладів "Мантриця", як і ще кілька мініатюр, присвячених російській мистецькій столиці.

Віктор Меркушев
Санкт-Петербург

Осінні троянди 

Сокровенне не має потрібних слів. Як не існує їх і для того, аби пояснити - чому любиш, за що ненавидиш; з якого дива так бентежить світанковий вельон над вологими луками і навіщо манять у далечінь протяжні гудки стрімких поїздів. Звісно, можуть віднайтися певні слова, надбані для такого випадку, тільки й поготів не буде в них жодної правди.
То за що ж я люблю пізню осінь? Можливо, за п’янкі прянощі опалого листя, що змінило яскраве золото вересня на сутінкову шляхетність міді, може, за химерне фіолетове павутиння здощілого чагарникового віття, а може, за жовтаве світло на заході, що скупо підсвічує зрудавілу землю.
Хоча справжнє почуття вірить, не потребуючи свідчень і доказів, сяє саме по собі, не віддзеркалюючи жодних інших променів. І радіє серце відлунню осінньої порожнечі, холодному диханню вітру, витинанковим кронам дерев, які пронизують, наче оголені нерви, низьке похмуре небо – аби мало знаття про незліченні треби землі.
Та головне, мабуть, зовсім в іншому. Якщо зупинитися і уважно прислухатися, то у дзвоні рідкісних крапель, які зісковзують водяними бруньками з гілля, в шурхоті мокрого асфальту і глухому міському гомоні, можна розчути негучну мелодію падолиста. Її звуки проникливі, як нетривкий вечірній ультрамарин, що прослизає крізь танцюючу негоду, вони ваговиті й урочисті, наче обтяжіла ялинова хвоя, згущавіла від заблуканих тіней розріджених ліхтарів, тривожні, як затуманений далекий обрій, що з півночі прикипів до білого пологу зими різнобарвними мерехтливими вогниками.
Цю мелодію не здатні притлумити ані гук машин, ані гамір вулиць і майданів. Повітрям, що пронизане цією мелодією, вільно й легко дихається. У ній немає туги і смутку, натомість, вона зачаїла у собі стільки життєствердної сили і принадної простоти, що не ймеш віри, ніби осінь - це кінець року, вінець трудів природи і певний людський набуток, який кожен із нас приймає з рук листопада з мимовільним жалем і сумом.
Особливо я відмовлявся цьому вірити, коли побачив дрібні жовті троянди на околиці випадкового парку, висаджені, вочевидь, там, де раніше простиралася дика галявина, порізана стихійними путівцями, що ведуть до лісу. Троянди тримали свої ніжні пелюстки невисоко над землею, відмежувавшись від неї глянцевими брижами ледь підв’ялого листя. Їх зеленкуваті очі дивилися мені просто в обличчя, і були в них не тільки вільглість і чарівність, а й те, для чого у мене не відразу знайшлися підходящі слова. Вчувалася в них якась інша, власна правда, яку неможливо співставити з моїм минулим людським досвідом. Тільки душа набагато тонша і глибша за наш розум, і їй узагалі не потрібні жодні слова.
Мені чомусь здалося, що прониклива музика осені поширювалася саме звідси, від цих дивовижних рослин, що протиставили свою вишукану красу сльоті, темряві і вітру.
Здавалось би, - навіщо вони тут, чому не знайшлося для них іншого часу? Адже яка дивовижна доля у цих пречудових створінь: зачепившись за краєчок вистигаючої землі, лунати чарівним звучанням понад усіма навколишніми драглями.
Я нахилився до квіток, аби можна було відчути їхнє свіже дихання і розгледіти в мереживі невагомих пелюсток полум'яні зіниці зеленавих очей. Якоюсь незбагненною спорідненістю повіяло від цих пізніх троянд, ніби їм, як і мені, знайомі і гіркота розчарувань, і нерозуміння, і відчуття незатребуваності, і вічний смуток від нездійсненного, втраченого щастя, що заблукало в інших просторах, інших часах.
Було боляче дивитися, як вони, що ніколи не знали літепла, зовсім по-літньому тягнуться своїми сонячними бутонами назустріч натомленому світилу, що оминало стужавілий горизонт, обважнілий від вогкості та оголених грудомах окраїнних багатоповерхівок. Мабуть, тому так хвилює і розбурхує уяву заквітчана чарами осіння симфонія, бо в ній чутно не тільки шамотиння опалого листя та мінорне соло вітру, але і кришталеві дзвони гарячковитої спеки і довірливий легіт летючого бризу з Балтики, що опинився тут, аби заледве дотикнутися до прекрасних золотавих голівок. Жоден бриз, звичайно, не прилітав сюди на своїх ефірних крилах, однак, замість нього, їхньою красою випало помилуватися мені.
І я невідривно вдивлявся в оці осінні троянди і слухав їх музику, що лунала довкіл. Про що ж вона ще?
Власне, я її тепер майже не чув, а повз мене сновигали якісь обличчя і міста, далекі країни і острови. В них колись були залишені дрібки моєї душі, хіба лишень пам'ять надійно перекладала всі ці крихкі шари глухою та ніжною ватою, щоб легше їх зберегти чи, може, надійніше забути.
Тепер вони поставали переді мною, і я не завжди встигав стежити за їх раптовою появою і зміною.
Пам'ять несподівано повертала до мене і зовсім забуте, і те, що завжди перебуває десь поряд: чи між зітханням і вдихом, чи між ударами серця, чи в тісному проміжку ледь помітного поруху повік.
Не розумію чому, але безтурботна юність вбачалася не квітучими садами моєї першої ленінградської весни, а мокрим споночілим асфальтом збезлюднілої Жовтневої набережної, матовими трамвайними коліями, що потопали в ліловій туманній імлі, вогкими будинками з жовтими байдужими вікнами. Хіба ж міг я забути, як на тротуарах жевріла розмита неонова акварель, що збирається в калюжах яскравими барвистими тремтливими сполохами, коли вгорі, попри самі дахи, дружні тіні, зчепивши м'які волохаті лапи, брали вечірнє місто в тісне півколо, розгорнуте до чорної і нерухомої Неви. Ангел з сурмою на позолоченому шпилі був майже невидимим, тільки його нервові крила несли кудись це осіннє місто, туди, де не було ані зими, ані літа, і де усе воно могло вміститися між двох ударів серця.
А над містом панувала симфонія пізньої осені і боязкі ліхтарі виривали з темряви газону ніжні золотаві квіти.
Тоді, в мою першу ленінградську осінь, я ще не здогадувався, які дивні знаки надсилає доля, і не міг уявити, що вони постануть прекрасними жовтими трояндами, які змушують нас полюбити осінь, полюбити осінь невідомо за що.

Переклад з російської мови Ірини Мадриги.
Відео Миколи Саприкіна, Санкт-Петербург

6 комментариев:

  1. Я собираю опята
    Вдоль дорожек старого парка
    И вспоминаю розы,
    Что ей дарил когда-то.

    Розы цвели осенние
    Где-то в другом измерении...
    Я их не вижу больше...
    Я собираю опята!

    ОтветитьУдалить
    Ответы
    1. Или по украински:

      Я збираю опеньки
      Уздовж доріжок старого парку
      І згадую троянди,
      Що їй дарував колись.

      Троянди цвіли осінні
      Десь в іншому вимірі ...
      Я їх не бачу більше ...
      Я збираю опеньки!

      Удалить
    2. Трохи сумно. Але й смІшно, бо щось комусь я вчора про пеньки писала, а тут на них, виявляється, вже й опеньки виросли:) Хороша річ - опеньки. Особливо на гостинному столі, прикрашеному осінніми трояндами.

      Удалить
  2. Этот комментарий был удален автором.

    ОтветитьУдалить
  3. Интересный Творческий Синтез получается, Ирина: между тремя людьми, которые никогда не видели друг друга, имеют совершенно разные судьбы и вкусы, и вообще - ничего общего!... И всё же - благодаря Вам, Ира, - в результате такой интересный "продукт" созрел: ФОТО-ВИДЕО-ЛИТЕРАТУРА - так, наверное, можно определить этот жанр... А еще лучше вышло бы, ели текст звучал за кадром на фоне чуть приглушенной музыки - получилось бы более органично и по-настоящему профессионально...

    ОтветитьУдалить
  4. Да, Николай, текст чудесный, ритмический, плавный, напевный, его слышишь даже без технической звуковой поддержки. Я, может быть, начитала бы его, но меня недавно покритиковали, мол артистизма не хватает:)

    ОтветитьУдалить