вторник, 13 января 2015 г.

...І думка ця ніскільки не лякає


Існує дуже ілюзорна грань між тим, що нам дається Богом, і тим, що людина знаходить у собі сама впродовж становлення і формування. Тисячі струмочків — фібрів відчуттів, які протікають через особисте «Я» —  ми називаємо душею. Вони можуть поєднатися і вилитися в одну багатогранну ріку, якщо їх направити вчасно у благодатне русло. Головне — знайти їх у собі і виплекати. І тоді кожен з нас зрозуміє, що людина — це не просто результат творіння Всесвіту, а воістину Дар Божий.

...І думка ця ніскільки не лякає.
Колись від неї я втрачала сон...
Не вірю, ніби вічності немає...
Тонкий та ілюзорний той заслон...

«ІНТЕЛІГЕНЦІЯ»

Недільне сонечко облизувало міську ратушу, як дитячий язичок саморобний льодяник, що фарбує рот у їдкий червоний колір… Сонячні промені вихоплювали з каскаду старих чудернацьких крівель одну за іншою, начебто вибираючи, яка найсолодша, осідали ненадовго, і мандрували далі, залишаючи за собою яскраві плями, від яких рябить у очах, точнісінько такі, якими покривались дитячі піднебіння після цукеркового фарбника… 
Окрім сонячного тепла вулицю сповивав стійкий шлейф парфумів, і належав він не матусям малюків з пофарбованими язиками, а трійці молодих чоловіків, справжніх мачо, котрі крокували, мов три богатирі, на всю широчінь вулиці. На мій провінційний погляд вони були бездоганними. Накрохмалені комірці сорочок підпирали кирк так впевнено, що я ледь не фізично відчувала їхню хрусткість. З-під ретельно напрасованих штанів вигулькували при ході білосніжні шкарпетки, що, здавалося, теж зазнали праски перш, аніж потрапити на ноги. Логічним завершенням гри білого й чорного були до дзеркального вилиску наглянсовані мешти з гострими шпіцами спереду, в котрі можна було милуватися, наче у люстро… Втім, я чомусь була впевнена, що й воно є у кожного з них, десь у потаємній кишені маринарки, поряд із коротеньким дрібнозубим гребінцем, що їх мають звичку носити охайні чоловіки. На руці кожного з них вилискувало золото каблучки з викарбуваними (це важко було розгледіти, проте я інтуїтивно відчувала, що вони там є) ініціалами власника, що надавало їм додаткової значимості та респекту. І, що найголовніше, притягувало увагу понад усе, – це саме той стійкий аромат парфумів, що тягнувся за ними майже видимим шлейфом і чудернацькою сумішшю «HUGO BOSS», «ARMANI» та «DOLCE GABBANA» збивав із пантелику найдосвідченішого парфумера… 
«Оце так таааак… – єдине, що прийшло в голову від несподіванки, адже образ інтелігентного чоловіка асоціювався у моїй уяві з запилюженими черевиками, обгризеними нігтями, напханою конспектами течкою і лоснявими від тривалого сидіння плямами на пікантному місці штанів – приблизно так виглядав викладацький склад нашої інститутської кафедри… – Оце так таааак, – я дріботіла за трійцею шляхетних бездоганних (!!!) чоловіків, немов загіпнотизована, забувши, куди взагалі до цього йшла … – А ще хтось наважується стверджувати, що вимерла наша русинська інтелігенція!!! І що чоловіки, усвідомлюючи дефіцит себе, як сильної половини людства, знахабніли і припинили за собою доглядати… І що зовнішня культура втратила зміст, враховуючи важке економічне становище, і чорні смужки попід нігтями та жорстинки волосся, що стовбурчаться попід носом – це атрибути чоловічої мужності, а не попраної охайності… Боженьку, дякую тобі, що ти змилувався наді мною і дав змогу впевнитись, що це все – неправда… Не зважаючи на те, що впродовж кожної лекції, де я розпочинала тему про етику та естетику сучасного чоловіка, аудиторія зневажливо хихотіла, – здуріла бо зовсім стара маразматичка-максималістка… начебто не знає, що більшість місцевого чоловічого населення з ранку до ночі вантажить контрабандою старі автівки, щоб переправити потойбіч кордону трохи тютюнової і алкогольної отрути, аби закалимити бодай якусь копійку на життя… До чого тут етика і естетика, коли навколо – криза?.. А тут… Трійко вишуканих інтелігентів просто посеред вулиці!!!» 
І я, мов зачарована, крокувала за ними услід, намагаючись розгадати тему їхньої бесіди… Про що вони можуть розмовляти?.. Звісно ж, не про кількість цигаркових коробок, що їх вдається розмістити попід приварений піддон автівки… або ж про те, як подорожчали харчі і впав курс гривні… Ні, це не припустимо… Ймовірно, вони є держслужбовцями чи представниками керівного апарату… Воістину, мужі, що вирішують глобальні проблеми людства… 
Часом із ними віталися перехожі, і вони ввічливо схиляли голови: «Щастя, здоровля…  І вам того самого…» І йшли собі далі, не забуваючи про відчуття власної гідності, немов цілий світ обертається навколо них… 
Довелося прискорити крок – понад усе хотілося почути світську бесіду, хапати кожне інтелігентне слово і напуватися, напуватися вишуканістю та культурою… 
– Може, на каву?  – напружений слух вихопив пропозицію одного з них, і я розгублено запорпалась у старенькій сумочці, шукаючи гаманець – ой, лишенько, освітянам вже третій місяць боргують платню… Як же я присяду поруч, нічого не замовляючи… Хіба що води склянку… І, налічивши дрібними гривнів зо п’ять, подумки себе заспокоювала: «Гуляти – так гуляти… Так чи інакше у сусідки збиралась позичати…» 
Присівши за сусідній столик вуличної кав’яреньки поруч шляхетства, я мужньо вичікувала, допоки молоде дівча у біленькому фартушку запише замовлення, і прислухалася (три кави… так… з вершками… і фреш… апельсиновий… Що таке фреш?.. Не знаю… Модне, мабуть, слово… А щось міцнішоє, паніко, чи маєте?.. Ага, три по п’ятдесят… А чому б і ні?.. Сьогодні ж бо – неділя… Добре… Шьотемені40… лишень свіжі…) Боже мій… Коли я востаннє куштувала тістечко?.. Снідала кашею на воді, як завжди, а незабаром час обіду… Пусте, ще від голоду свідомість ніхто не втрачав…
Дівчисько уважно записувало всі забаганки і врешті неохоче звернулося до мене:
– Чогось бажаєте? 
– Так… Склянку води, будь ласка… Мінеральної… 
Білий фартушок зневажливо хруснув, проте я вдаючи, що не помічаю, з гідністю додала:
– Негазованої…  
Сусідський столик наповнювався смаколиками, мов чарівна скатертина, і вже відпала потреба напружувати слух – після третьої чарчини інтелігенція розкуто продовжила нещодавно перервану розмову. Я принишкла… Трійко бездоганно вбраних чоловіків енергійно когось обговорювали… 
– Ци відів ісь, Іване, тоту кралю у мерії, же у земельному відділі сидить? 
– Тота перечинська ци тота вароська? 
– Перечинська, землячка моя, Бог би її побив… Я до неї у кабінет, а вона мені, курка общипана, знаєш шо повіла41?  Чом тото ви без черги лізете, кидь за дверима посєтітєлєй тьма?.. Я юй на то: «Слухай, тать ми ся з тобов у єдній школі вучили, а ти теперька із себе панію городську корчиш… Пудпиши ми папірь, та й я іду собі з Богом…» А вна мені на то: «У мене таких земляків цілий Перечин, а я на вас усіх одна-однісінька…» І склала так губи, ніби до писка юй цуцлик даякий встромили… 
– Но, ци видиш, якоє тото у світі… Не вспіла болото на топанках вудмити, а вже із себе панію городську корчить… 
– Я ти кажу, Іване, у мене очі на чоло полізли… Першоє, што на розум прийшло: «Ах ти курва вароська єдна!!! Тать за тобов у школі ані єден ся не обернув, ані даже фізрук ся не злакомив, бо такі ноги криві сь мала, што мож було фіру з конями межи них пущати… Я не знаю даже, ко її ся злакомив за жону узяти, бо такоє чудо ганьба межи людей указати… Майже, няньо добрий алдамаш42 зладив, оби очі замилити даякому мудакови… А типирька вна інтелігентку велику з себе корчить… Таку інтелігентку ще добре треба поглядати межи сільських кертів, дагди пуд коровами, оби найти… 
– Чуєш, Стьопа, ти ся так дуже не меригуй43… Там є іще єдна, же я її знаву… Тоже, канєшно, сука порядочна, айбо тота тобі за кавіль і фляшку шампанського любий папірь пудпише… Я тя до неї одведу… Главноє, кидь будеш з нев говорити, то ставай май дали, бо уд неї з рота тхне так, як од трухлявої риби… То ще тоже чудо єдноє… А пак ся жони межи собов нагаварявуть44, же ґазди курвів глядавуть… Тать такоє чудо кидь домів з роботи прийде, а таких клієнтів, як ми з тобов, з шампанським, було вже шість – сім, та ти не годен з нею у постіль лягти після такого активного робочого дня… До чужої жони прийдеш – тота ся прибере, напарфумить, випендрить, ге чічка, дасть тобі порядно (ги-ги), а пак не просить, обись за тото її у ЗАГС вів… 
– Йой, я ти кажу, біда з тими жонами, поникаєш кругом і єдно розочарованіє… Ниє на што побзерати… Єдні курви кругом… 
Несподівано товариство принишкло – по вулиці крокувала жіночка, гарно вбрана, охайненька, всміхнена, і сонечко так само загравало з її лискучими черевичками, як щойно з крівлею старої міської ратуші… Трійко молодих чоловіків, впевнених у власній бездоганності, напнулися, мов струни контрабасу в очікуванні своєї оркестрової партії… І щоближче вона підходила, тим виразніше аромат їхніх парфумів оповивав вулицю – цього разу до нього вкрапився ще один компонент – домішок чоловічої хтивості… А жінка крокувала собі спокійно, цокаючи по бруківці підборами і не помічаючи тієї вибухової суміші запахів, котра здатна спровокувати не лишень до випадкового знайомства… 
– Доброго здо…  – запнувся один з них, перехопивши себе на півслові…  Пригадав, що вони не знаються… Жіночка помітила це, проте вигляду не подала, і, ледь всміхнувшись, поцокотіла далі, начебто жодних доморощених мачо не трапилось на її шляху – так, звичайнісінька собі річ – трійко напарфумлених чоловіків у бездоганно білосніжних шкарпетках і з витисненими ініціалами на золотих каблучках… Їй було байдуже – вона світилася тим особливим світлом, котре притаманне виключно закоханим, поспішаючи на побачення… 
…Трійко збентежених самозакоханих чоловіків потрохи оговтувались. Врешті один із них – той, що був категоричним і називався Іваном, прийшов до тями:
– Ко сесе45?!! 
Той, котрий поривався привітатися і називався Стьопою, мугикнув, усвідомлюючи свою, хоч і хитку, привілегію:
– Е, тать вна у налоговій робить… Шо, не знаєш?.. Я до неї отчоти ношу… Ся паніка дуже принципіальна, взятки не бере… за кавіль її не купиш, бо так ся на тебе побзерать, ніби ти її не у кафе, а у постіль кличеш… Тяжко з такими діло мати… 
– Айбо парадна… – той, що Іван, наче замислився над чимось, начебто засумнівавшись у нещодавно винесеному вердикті щодо жінок… 
– Слухай, тать я її ґазду знаву, – врешті озвався третій, про щось напружено метикуючи…  – Точно, знаву… Сижу і пригадую, де я її видів… Тать той її чоловік – родич муй далекий із сусіднього села!!! Вни ся розвели анди… торік чи позаторік… Той, сарака, богував46, же взяв си вароську, а тота ходить біля нього з носом задертим, – такоє, геби дагди у гноївці го найшла… Ґазду лишила, а типирь літать по вароші, ге принцеса, ани головов не махне… Тать я у них на свадьбі був, а вна мене даже не спознать – по всьому видко, вже си даякого хахаля найшла… Тоті вароські на сякоє діло скорі… Думаєш, де так летить у неділю спозаранку, оби нікого не зустріти знайомого… Суки вни всі, Іване, никому вірити не мож… 
За столиком запанувала мовчанка… Трійко шляхетних чоловіків глибоко про щось замислились… До букету їхніх вишуканих парфумів домішувались нові й нові відтінки – стійкого горілчаного перегару, дубильного чоловічого поту і ще чогось, що вкупі вже не приваблювало, а відштовхувало… Та й напрасовані «стрілки» на штанах виглядали вже не бездоганними, а розщіпнуті у розпалі комірці, що донедавна туго підпирали шиї, прозраджували ледь помітні темні смужки на запраних зсередини місцях… Врешті розчулене «шляхетство» грузно підвелось з-за столу, а кишеня білого фартушка офіціантки проковтнула у себе чималу жменю дріб’язку, що довго збирався по гаманцях трьох мачо й ретельно перелічувався, аби часом не зоставити зайвого… На останок той, що називався Іваном, промовив:
– Е-е-е… Шо там казати… Курва – вна і у Африці – курва… І єдно мені, ци вна із вароша, ци з села… Унутрі всьо у них єднако…  І чом тото порядний інтелігентний хлоп все лем на курву трафить… 
Шкода мені було марно витрачених у кав’ярні останніх гривень...  Могла купити молоко...  Чи кіло вівсянки...  

 40 Шьотемені – тістечка (діал.)

 41 Повіла – сказала (діал.)

 42 Алдамаш – калим (діал.)

43  Меригуй – розчулюйся (діал.)

44  Нагаварявуть – нарікають (діал.)
45  Ко сесе – хто це (діал.)
 46 Богував – нарікав (діал.)


Комментариев нет:

Отправить комментарий