среда, 12 июня 2013 г.

Чи болять у ангела зуби?

Зайшла до "Мантриці" - зустріла старого друга.  Ірина Мадрига про Олексія Котова пише таке:


... А ще Олексій – неперевершений майстер сюжету. Він знаходить колізії, варті відображення в літературній творчості, навіть там, де ніхто їх не наважиться шукати – на зарослих бур’янами грядках, наприклад.


В ангела боліли зуби...
(відривок)

...І на біду,       
Гуляла шкапа там, внизу. 

Віршований рядок застиг, як кінокадр. Грізний ангел з опухлою щокою висів у повітрі, тримаючи перед собою зіщулену від страху душу поета. Внизу прогулювалася стара коняка. Вона ліниво жувала траву і зовсім не цікавилася тим, що відбувається в неї над головою. Людочка достеменно знала, що повинно було статися далі. Та слів – простих і зрозумілих –  таких, які народжувалися в серці лишень десять хвилин тому, вже не було.
–  Льонька... Дурень! –  голосно сказала Людочка. 
Стало трохи легше, але ангел «в кадрі» не рухався. Людочка підвелась і подивилася у вікно. Льонька знову полов город. Його могутня спина здавалася по старечому згорбленою і втомленою. «Кадр»-картина  –  ангел плюс ошелешена душа поета і шкапа внизу – танула просто на очах. 
«Ні-ні!.. Не можна!.. Так не можна!» Людочка не розуміла, що не можна і чому не можна. Ручка квапливо ковзнула по паперу, нотуючи те останнє, що настирливо вислизало з пам’яті. 

Ангел ожив...     
...Він шкуру з коняки зриває,     
Їй душу втискає у груди.     
О душе, про радість – забути!     
Оголений коник злітає     
Й ховається в далечині...     
Зі шкуркою – руки з мани –     
Стоїть і турбується ангел...     
Браво!

У серці щось тихо клацнуло. Авторучка одразу продовжила:     

Поет – кому слова не трудні,     
Хто може спалахнути враз і раптом,     
Усім, що рве чужії груди,     
Чужі серця гризе з азартом...     
Коли душа моя без шкіри,     
Слова випалюють і мозок.     
І я кажу, мій добрий Боже!..     
Мій милосердний, добрий Боже,     
За що караєш ти мене?..     
За що мені, шкапі, на вушко     
Слова підказуєш про смужки?..     
За що від слів конаю я?..     
Я бачу світ, і світ без дна,     
На що мені зіпертись, Боже,     
Та ж я...

Людочка завмерла після «я»... Як такого її власного «я» майже не було. Був тільки аркуш і ледь тремтливий кінчик авторучки над ним. Час спливав зовсім непомітно. Людочка вже не пам’ятала ні про що: ні про Льоньку, ні про недавню сварку з ним. Колишнє поетичне натхнення повернулося непомітно, наче крадьки. Але з недавнього  –  трохи глузливого і лукавого, –  воно раптом перетворилося у щось пронизливо гостре. Власне «я» тануло, як сніг на гарячій долоні. А рядки обірвалися... Почуття в грудях стало таким величезним і нетерплячим, що Людочка задихалася. Вона підхопилася і, не знаючи, що їй чинити далі, обійшла довкруг столу. Руки дрижали... Вона перегорнула аркуш у зошиті. Лист був злякано чистим, як сніг.


Комментариев нет:

Отправить комментарий