среда, 10 июля 2013 г.

Її кишені забиті гординею. Його – самолюбством....

Як же треба любити життя, 
щоб у численності авторів та їхніх текстів знайти такий! 

Ірина Шморгун. З короною на троні. ( З "Мантриці)


В неї була залежність від нього, як від наркотика. У нього від неї – як у гіпертоніка від пігулок, що знижують тиск. Коли вона не отримувала від нього звістки, її скручувало справді ніби наркозалежну – до блювоти в нічній тиші туалету та до оніміння лівої руки о першій ночі. Проте йому ніколи не зізнавалась. А щоразу, вже при випадковій, болісній для обох, зустрічі, жбурляла в нього холодний з викликом погляд то іронічно кривила стиснуті вуста. Натикаючись щоразу на її нову стіну, він залізав по розраду до пляшки пива, продаючи усі її стіни друзям та п’яній вуличній реготні і в дешевому «генделі».

Її кишені були забиті гординею. Його – самолюбством. Два однакові полюси, котрі не дозволяли злитися у суцільний магніт. Кожного вечора він мріяв запросити її на каву. Вона – нарешті – зізнатись, як скучила за посиденьками на каві удвох. Проте ні він, ні вона не озвучували таємниць, які випадково виявилися з однаковим присмаком. Вони продовжували мурувати стіни та рити нові окопи. Для чого? Вона – бо горда. Він – бо ж самолюбство. Її гординя мала корону. Його самолюбство сиділо на троні. Уже.
Її хвороби були всі від нього. Його страхи від неї. Щодня кулеметною зустріччю вони обпалювали один одного й щоночі заривали носи у подушки якнайглибше. Він у себе. А вона в свою.
 Вона мала народити йому дітей. Він – любити їх до нестями. Проте ні трон, ані корона не призводили до ейфорійного злиття сперматозоїду та яйцеклітини з метою нового життя.
Так проходили їх будні. В постійному підсолюванні і без того пересоленої каші. Та пошуку нових стовпів для зведення стін.
Перша ночі. Вона прокинулася від чергового нічного оніміння руки та від великого сигналу всередині. Сигналу від нього, без мурів та регалій. Він – від кошмару, де вона померла, та усвідомлення найстрашнішого – подих перекрито назавжди. Її ніби розбурхало його словами, котрі зносили всі стіни та перекреслювали незрозумілу, таку довготривалу мовчанку. Його – від жаху, який, ніби жаданий ключ, відчинив, утім, двері для вильоту чогось та кудись з нутра та прийняття такої ж гарячої кулі з назовні. З чіткої адреси відправника. Її.
Взявши телефон, написав велике повідомлення про ніщо. Ніщо прозвучало у відповідь. Два носи втикнулись ще глибше в подушку. Він до себе. Вона в свою. А потім нічне виверження блювотиння у туалеті та відлуння його кроків у під’їзді – за пляшкою пива до нічного кіоску. На різних полюсах  великого міста. І кожен знав, що вранці, вже при випадковій зустрічі, їх чекає нова порція кулеметної черги з високих стін, котрі за ніч стали ще вищими.
Так минали їх будні. Гординя зухвало поправляла корону. Щоночі та вдень.

Зручніше мостилося на троні самолюбство.

Комментариев нет:

Отправить комментарий