среда, 3 июля 2013 г.

Де живе дракон?

"Мантриця" дарує казку

Перекладач про автора. Варлоки і вентрал Володимира Клюшина

Про казки Володимира Клюшина, що увійшли до циклу «Границя» з підзаголовком «Казки для Евеліни», мені вперше довелося написати на сайті Проза.ру. Тоді з великим задоволенням разом з Галиною Пагутяк анонсували цей подарунок для наших дітей на започаткованій нами сторінці «Українська географія сайту». І не тільки для дітей, але і для всіх, хто родом з дитинства.
«Границя» Володимира Клюшина – це не звичайний переспів старих сюжетів на новий лад, а оригінальний синтез кількох відомих сюжетів. І завдяки цьому не з’являється відчуття, що подібне ти вже десь читав. Ні, звичайно ж, не читав. Це нове й оригінальне. Хоча й присутні деякі казкові герої-символи у вигляді старих дитячих іграшок. Але від цього казка набуває особливої м’якості і принади. І не тільки для дітей, як вже було відзначено.

Границя


(Казка для Евеліни)



Все почалося за добу до дня народження Юри. Цьогоріч  йому виповнюється дванадцять років, і він вважає себе майже дорослим. Стоячи біля прилавка магазину з татом, він вибирав подарунок. Тепер його не зацікавив конструктор, або набір солдатиків, його погляд прикипів до яскраво-червоного лютого  Дракона, якого він і придбав. 

Минав час, Юра навчався в школі, і, здавалося, все йде своєю чергою, але щось-таки відбувалося... Одна за одною почали зникати його колись улюблені іграшки. Білий Песик, з яким він любив бавитися, Веселий Моряк, у якого згиналися руки і ноги, Офіцер кінної армії, Чорний Кінь з гривою, кумедна Мавпочка, яка вміла крутити сальто, – всі вони кудись поділися. У школі теж відбувалися зміни. Одного разу на перерві він сильно штовхнув свою однокласницю. Просто так, ні за що. Вона добряче забилася і плакала, але не знала, хто це зробив, а Юра вирішив не зізнаватися, а вже щоб попросити вибачення – нізащо. Повернувшись зі школи, він побачив записку від мами, вона просила його піти в крамницю, дещо купити і трохи попоратися в будинку. Навіть не дочитавши записку, Юра поклав її на місце, кинув портфель і втік на вулицю. Повернувшись пізно, Юра сказав, що записку не бачив, зробив домашні завдання і пішов спати. 

Прокинувся Юра від дивного звуку. Було схоже на потріскування бенгальського вогника. Розплющивши очі, він побачив, що кімната наповнена бузковим м’яким світлом. 
«Це сон» – подумав Юра і підвівся. Стіни кімнати зникли, потріскування вчувалося ближче й ближче. Юра придивився. До нього повітрям, немов би звіддаля, линула ФІГУРА. Юра сів на ліжко, і постать примостилася поруч. 

Це було не ліжко. Юра сидів поряд з фігурою на зручному гарному ослінчику, який гойдався в повітрі. Хлопчик заглянув ЇЙ в обличчя. Воно було і молоде, і дитинне одночасно, не дуже красиве, однак вродливе. 


– Ви чаклунка? – запитав Юра. 

– Так. Мене звати Ігра. Я до тебе в справі. 

– А вас не цікавить моє ім’я? 

– Тебе кличуть Юрою, ти мій друг. 

– Ого! Та я вас уперше бачу! 

– Тихо, не галасуй. 

– А що у вас за справа до мене? 

– Дивись, – сказала Ігра і махнула рукою. 
Внизу, далеко під ногами з’явилася підлога, та це була не підлога, це була мальовнича  долина, вкрита пагорбами, квітами і дивовижними деревами. Юрі закортіло стрибнути туди, але було зависоко, а висоти він боявся. 

– Гарно. 

– Звісно. Це ж твоя країна. 

– Моя?! 
– Дивись уважно. 


Чи то лавочка опустилася нижче, чи то долина піднялася, але Юра став бачити ясніше все, що відбувалося в низині. Він помітив чоту своїх солдатів і командира, а з ними і інші іграшки. Вони тулилися до землі, так, ніби від когось ховалися. 


– Що вони роблять? У що граються? – запитав Юра. 

– Граються!? Ні! Вони налякані. Їм страшно. Дивися. 


Хлопчик почав озиратися, ослінчик повернувся, і Юра побачив великого Червоного Дракона. Той прямував  на солдатів. Нічого доброго це не віщувало. Ігра змахнула рукою, долину поглинув туман, стало тихо. 


– Допоможи мені, Юро! 

– Ви, чародійка, прохаєте допомоги у мене? В казках усе навпаки, чарівники допомагають людям, – я читав. 

– Приборкай Дракона! – мовила чаклунка і почала повільно розчинятися в бузковому сяйві. 

«Якийсь дивний сон», – подумав Юра, встаючи з ліжка. Зиркнув на підлогу і побачив розкиданих на підлозі  солдатів. «Гаразд, потім приберу» – сказав він комусь, штурхаючи іграшки ногами під постіль. 
У кутку на тумбочці стояв Червоний Дракон. Юра дуже поспішав, тому вдягнувся, жуючи бутерброд, і побіг до школи. 

У голові кружляв тільки бузковий туман і лунав голос, що промовляв: «приборкай  Дракона». Жоден предмет у мізках не тримався. Математика, географія, історія... – все було вкрито бузковим туманом. Уроки тяглися довго й нудно. 

Додому Юра повернувся натомлений і з хворою головою.  Апетиту не було, прогулянок і забав не кортіло.  Він сів на ліжко і почав згадувати сон. У скронях били барабани, у вухах лунали горни, Юра стулив очі. Стукіт барабану став тихішим, ніби віддалявся, і серед цього грюкання хлопчик почув звук флейти. Спершу тихо, потім голосніше і потужніше. Музика була дивовижною і до болю знайомою. Юра відкрив очі. 

Кімнати не було, замість ліжка знову з’явилася гарна лавочка, яка линула понад землею. Поряд сиділа Чарівниця Ігра, з її очей скрапували сльози. Вони навіть не текли, і це не надто було схоже на сльози, але Юра зрозумів –  Ігра тихо плакала. З її очей, як сльози, вилітали іскорки, тільки вони не лилися по щоках і не цяпали з носа, як в інших людей. Сльози Ігри розліталися врізнобіч і були подібні на зблиски бенгальського вогню, тільки горіли довше. Одна сльоза враз долетіла до Юркового ока. Хлопчикові не боліло, тільки раптом його серце охопило дивне відчуття. Воно було подібне і на самотність, і на тугу водночас. Таке враження Юра вже переживав. У дитинстві, коли він був малим. Батьки, залишивши його самого вдома, кудись пішли. Він довго плакав, а потім, коли сліз вже не стачило, ліг на підлогу під двері і тихенько скімлив, як покинуте цуценя. Батьки прийшли пізно і лаяли його, що він не в ліжку, а він дивився на них і... 


–  Юро, мені надзвичайно потрібна твоя допомога, –  тихо сказала Чарівниця. 

–  Мені було тоді дуже боляче... 

–  Мені також. 

–  Вам? Та ж ви просто живете в моєму сні. 

–  Не тільки. 

–  То й чим я вам допоможу? У мене немає чарівної палички, я не знаю замовлянь…

–  Цього тобі не потрібно. Поглянь, що відбувається в моєму царстві. 


Чародійниця зворухнула рукою, і оддалік засяяла зоря. «Десь на стіні», –  зметикував Юра. Вони летіли на чудернацькому ослоні. Сліз було менше, але вони бризкали у Ігри з очей. Як не намагався Юра, та не зміг від них ухилитися. Ще одна сльоза потрапила йому на щоку. Знову відчуття самотності охопило його. Хлопчик пригадав обличчя літнього дідуся, який мешкав у селі. Вони часто в нього гостювали влітку. Дід був радий, коли вони навідувалися, наче молодшав поруч з онуком. А потім,  коли від’їжджали, дідусь залишався наодинці. З печаллю самотньої людини він визирав з вікна і махав рукою, а Юра нічого ліпшого не вигадав, як показати язика старому... 


–  Тобі подобалося в селі... 

–  Це була остання поїздка туди. Взимку дідусь помер... будинок продали... А куди ми летимо? 
 
–  У моє царство. 

–  А що це за зірка? 

–  Це не зірка, це двері, вхід у моє царство. Скоро дістанемось. 


І ще одна іскорка злетіла у Ігри з вій. Вона торкнулася руки Юри і обпекла холодом. 
Світлана проплакала пів-уроку. Їй було дуже боляче. Її батьки приходили до школи, розмовляли з учителем, однак винуватця не знайшли. Не дивно. Юра на перерві підкрався до неї ззаду, коли вона дивилася у підручник. Удар був такий, що окуляри розбилися, а сама вона сильно вдарилася головою об стінку... 

–  Їй було дуже боляче... 

–  А окуляри дорогі? 
–  Річ не в окулярах, Юро. Ми вже прилетіли. 


Тепер Юра бачив, що це не зірка, а ніби отвір у стіні. Юра знав, що за цією стіною –  спальня тата й мами. Пролетівши  крізь стіну, вони опинилися у великій залі, але це була не спальня. А щось цілком  незвичайне. Світлі стіни, високі стелі, гарні вікна з різнобарвних скелець. Лавиця почала знижуватися, і Юрі здалося, що зала схожа на лікарню, чи якийсь притулок. 


–  Ти маєш рацію, –  зауважила Ігра, –  це щось на зразок вашої лікарні. Дивися. 


Ослін сів, і Юра побачив дещо впізнаване. До нього простував Веселий Моряк, він приязно всміхався, наче побачив старого друга, тільки рука в нього була на перев’язі. Його наздоганяв Білий Песик, у нього було відірване вухо, але він радісно тріпав хвостиком, Чорний Кінь, накульгував поруч, в сідлі сидів безногий Офіцер. Зусібіч до Юри наближалися його старі іграшки, які він вважав втраченими. 


–  Ходімо, навідаємо ще декого, –  покликала чарівниця. Вона відсунула фіраночку в закутку. Те, що побачив Юра, неабияк вразило його. На маленькому ліжечку його кумедна Мавпочка лежала  без рук, без ніг, без вух і без одного ока. Мавпочка все ж повернула голову і посміхнулася своєму господареві. 


–  Бачиш, Юро, у них інший біль. Не такий,  як у людей. Їм боляче, що вони не в змозі побавитися з тобою як колись, подарувати тобі краплю втіхи.  Додати золотого світла в твоє дитинство. 

–  Але я не розумію... 

–  Хто їх позбавив радості? Хочеш довідатися? 

–  Здається, знаю. Червоний Дракон. 

–  На щастя, вхід сюди для нього зачинений. Тут зі мною можуть перебувати лише ті, кого я хочу бачити. Але він і далі руйнує твоє царство. І він усякчас нападає на твоїх друзів. Їх залишається все менше. Приборкай Дракона! 



–  Виглядає на те, що сьогодні йому краще до школи не йти. Схоже, у нього температура. 

–  Так, вигляд кепський. Нехай сидить удома. 


Це були мама з татом. Вони сиділи на ліжку і дивилися на нього. В кімнаті все було, як зазвичай: стіни, стеля, на килимі – іграшковий розгардіяш. 


–  Доброго ранку. 

–  Ти вклався спати навіть не роздягнувшись, –  сказала мама. 

–  Перевоював на шкільному фронті, –  підморгнув синові батько. 

–  Не вставай, я принесу сніданок тобі до кімнати, –  сказала мама і пішла на кухню. 


Тато допоміг синові роздягнутися і вкрив його ковдрою. 
–  Нічого, –  сказав він, –  один день поледарюєш, тим паче, що нині п'ятниця. Ми з мамою йдемо на роботу, а ти сьогодні відпочинь. 

–  Тату, а ти бачиш сновидіння? 

–  Сни приходять до всіх, але не все запам’ятовується. А в дитинстві вони яскравіші, справжніші.

–  А ти пригадуєш що-небудь з дитинства? Що тобі в дитинстві наснилося? 

–  Мало. Але, здається, якісь уривки... затямив, що уві сні дружив з якоюсь дівчинкою... або дівчиною... дивна... раніше пам’ятав її ім’я, а тепер  забув. Вчуваю голос її – як музика, бачу сьози –  як іскорки... ну мені вже час, будь молодчиною, не журися. 

–  Сльози як іскорки... –  це увійшла мама, –  у мене в дитинстві була подруга, вона розповідала, що до неї уві сні така прилітала, вони навіть листувалися... 

–  Мамо, а сни збуваються? 

–  Усіляко буває. А чому це тебе цікавить? 

–  А де зараз дідусь? 

–  Ти його пам’ятаєш? Це ж треба! Як це давно було... ну, гаразд, мушу бігти. Ввечері зустрінемося. 

–  Мамо! 

–  Що, любий? 

–  Я читав ту записку. Пробач. 

–  Я знаю, синку.  Я тебе люблю. До побачення. 


Мама пішла, а Юра надовго втупився в стелю. Йому раптом здалося, що час зупинився. В кімнаті напосіла така відлунююча тиша, що хлопчикові стало і страшно, й цікаво. Ні сусідів не чутно, ні того, що відбувалося на вулиці, нічого. Думки роїлися в його голові. Як йому випрохати прощення у дівчинки, як попросити вибачення у мами... і, врешті-решт, –  як присмирити ДРАКОНА??? 


–  Ігро, ти тут? 

Ніхто не відгукнувся. Юра озирнувся і поглянув на Дракона. Червоний з пластмаси на шарнірах, з ногами та хвостом. Як його скорити? Зламати, викинути, спалити? По обличчю покотилася гаряча сльоза. Серце стискалося від болю. Ситуація здавалася безвихідною. Він розумів, що йому слід поспілкуватися з чаклункою, він дуже хотів з нею поговорити. Юра обвів очима кімнату з надією побачити її бузковий плащ, але Ігри не було видно ніде. Не було музики, не було потріскування іскор, жодних ознак чарівниці. Юра вирішив випити чаю, що його принесла мама, але тут в його голові сяйнула ідея. Щоб побачити Ігру, –  треба заснути... 


–  Не треба, –  тихо пролунало над вухом. 


Юра обернувся і побачив Ігру. Вона була не більша за горошину і сиділа на тій самій ошатній лавочці, якою вони літали разом в її володіння. 


–  Привіт, Ігро, я хочу тобі допомогти, –  сказав хлопчик. 


Обличчя чарівниці засяяло від щастя. Нарешті вона почула голос серця, щирі теплі слова без примх і забаганок. Вона підросла (чи Юра зменшився), і хлопчик побачив її посмішку. Йому відразу стало затишно. 


–  Я рада, що ти погодився стати мені в пригоді, але це буде непросто для тебе. Мене поряд не буде. І ще... тобі доведеться стати таким, як і твої іграшки. Ти згоден? 

–  Мені здається, вам відома відповідь. Згоден. 

–  Добре! Рушай! Але пам’ятай – головний  Дракон живе у твоєму серці! 

Ігра змахнула рукою і щезла. Бузковий серпанок на мить огорнув хлопчика, а коли він зник, Юра побачив, що стоїть у тій чудовій долині з пагорбами, квітами, і було схоже, що просвіталося. Ось-ось зійде сонце. Озирнувшись, хлопчик помітив якийсь рух. Придивився, і побачив своїх солдатів, тільки зростом вони були, як його тато. 


–  Здоровенькі були, мій друже, –  взяв під кашкета командир, накульгуючи, підійшов до Юри, і палко потиснув йому руку. Він посміхався. Хлопчик теж посміхнувся йому у відповідь, і мимохіть засоромився через те, що ногами копав його під ліжко. Глянувши  на солдатів, Юра завважив, що їх стало менше. 

–  Що тут відбувається? 
–  Червоний Дракон, мій друже. Ця тварюка нападає на нас і спустошує цю країну. Чимало залишили її зі страху. Ми вирішили не відступатися. 
Юра подумав: солдат, виготовлений з м’якої пластмаси, супроти Дракона, який зроблений з надміцного пластика і легкого металлу, –  це не чесно. 

–  Командире, нас атакують! –  гукнув один з солдатів. 

–  Рядовий! – наказав командир, –  прикрий нашого друга, щоб цей звір його не поранив, або не вбив. 

У хлопчика затьохкало сердечко. Він не вважав себе боягузом, але тепер, коли навіть рядовий на зріст, як дорослий чоловік... а ще, цікаво, якщо я загину в цьому світі, то помру там, вдома, чи просто зникну? Ці думки перервав диким ревінням Дракон. Рядовий пригорнув Юру до плеча, підморгнув (еге ж,  як мій тато – подумав Юра). 

–  Не бійся, –  сказав солдат, –  ти під моїм захистом. 

–  А що я повинен робити? 

–  Те, що повинен, те й роби. 


Розпочалася битва. Юра і солдат перебували на чималій відстані від місця герцю, але все бачили. Хоробрі солдати нападали на дракона, кололи його своєю зброєю, але для Дракона це було штричками комарика-дзюбарика. Дракон хвостом калатав по солдатах, клацав зубами. Ось він схопив одного з солдатів за ногу. Солдат скрикнув, Дракон відкинув його убік. Хоробрий солдат впав на траву, але одразу ж підхопився, і, кульгаючи, знову кинувся в бій. Юра дивився на це Чудовисько і думав про те, що сказала Ігра. Її слова дзигою крутилися в голові. Може це якась загадка? Чому він тут? Що він взагалі повинен робити? Де йому слід бути? І наразі думка збудила його душу. Юра випростався і пішов у бік Дракона. Рядовий також крокував поруч і, що було приємно для Юри, не задавав жодних запитань. А Юра і не мав відповідей, ним зараз керувала Думка. 
Дракон помітив рух і, широко ступаючи, почав насуватися на Юру. Він лякав диким ревищем і щербатими іклами. 


– Я – твій госпо... – Юра не встиг промовити, сильним ударом хвоста Дракон збив хлопчика з ніг. Біль був якимсь дивним, але Юра знову звівся і підняв правицю  вгору. 


– Я – твій господар! – щодуху гукнув Юра, аж земля задвигтіла під ногами. Дракон зупинився і подивився на Хлопчика. Люті і дурні очі зустрілися з добрим, розумним і проникливо люблячим поглядом дитини. Дракон відсахнувся і заревів. Від його рику земля почала тріскатися, Юра втратив рівновагу і кудись провалився. 

Коли Юра розплющив очі, він побачив, що стоїть НІДЕ. Навколо було темно, і темрява ця здавалася живою. Під ногами тяглася кудись у нескінченність бузкова вузька смужка. Вона мінилася рівним мерехтливим теплим світлом. Уздовж смужкою, як стежкою, прямувала Чарівниця Ігра. Юра тепер упізнав би її з-поміж тисяч людей. 


– Де ми? – спитав хлопчик. 

– Я тут живу, – тихо сказала Ігра. 

– Що це за смуга? 

– Це межа. Тут – країна дитинства людей, а з того боку – дорослість людей. А я живу на кордоні, належу і до того, й іншого світу. Спершу всі люди живуть в дитинстві, а потім кожен, коли сам вирішить, переступає границю. Чимало занадто рано переходять її. Потім, коли дорослим стає важко або ж боляче, золоте світло країни дитинства надає їм сили і радості. Ти теж захотів занадто рано перейти кордон. Навіть не знаючи того, що занадто мало золота власної країни взяв собі. Воно швидко вичерпалося б, і ти всякчас відчував би те, що відчував від моїх сліз. А  в усьому винні – ті два дракони. 

– Як два? Я ж одного придбав. 

– Купив одного, а другий знайшовся в твоєму серці незадовго до покупки. Один руйнував твій зримий світ, а інший – руйнував твоє внутрішнє Царство. Мої сльози марні для першого і є смертельною отрутою для другого дракона. Я допомогла тобі, а ти допоміг мені. Дякую тобі від щирого серця. Дам тобі пораду. Не поспішай перетинати кордон! А коли подолаєш – не забувай мене. 

– А ми побачимося?

 
****** 


Юра лежав на постелі, втупившись у стелю. За вікном був уже вечір, але батьків поки що не повернулися. Юра вирішив підвестися з ліжка. Нога боліла, ніби її вдарили. На підлозі лежали іграшки. Але їх було значно більше, ніж уранці. Щось м’яке потрапило під руку. Це був його улюблений Песик. Він був як новенький. Кумедна Мавпочка теж була цілою. Але найдивовижнішим з усього, що побачив Юра, був його Червоний Дракон. Закинувши ногу за ногу, на Драконі  верхи сидів Веселий Моряк і тримав у руках маленький повідець зі скручених дротиків, який обвивав шию Дракона. 


(Це можна не читати. Втім, якщо цікаво ..) 
У школі відбулася важка розмова з учителем і Світланою. На подив Юри, Свєта пробачила його і навіть потисла йому руку на знак дружби, а класний керівник на виховній годині на прикладі Юри пояснив, що визнати власну провину – подвиг сміливого серця. Але Юра сумував. Повернувшись зі школи, він мало бавився з іграшками. На денці власного серця він шукав Її. Іноді він розмовляв з нею, так, як ніби вона була поряд. 
Одного разу урок розпочався пізніше, ніж зазвичай. Учителя довго не було, а коли він увійшов у клас, то оголосив, що в них нова учениця, її звати Інна. У цей момент в клас впурхнула миловида дівчинка з бузковою стрічкою в світлих косах. Учитель щось говорив про інше місто, батьків Інни, та Юра цього не чув. Його погляд пірнув у прекрасні очі нової дівчинки. Звичайно ж, вона сіла з ним поруч за парту. 

– Я радий, що ти приїхала в наше місто, – несміливо сказав Юра. 
– А може, ми завжди були знайомі...


Комментариев нет:

Отправить комментарий