вторник, 9 июля 2013 г.

Хеппі-енд замовляли?


Знаеш людину за розповідями, фотографіями, дзвінкам телефонним, із фрагментів складається образ. Але праві ті, хто  за живе спілкування. Зустріч із Юрієм Діхтярем була короткою, але з тих, яка багатозначна. За невдалою спробою поговорити яскраво проглядалася особистість, та, для якої залишити враження вистачає і п'яти хвилин й хеппі-енду не оминути.

Юрій Дихтяр. Неминучість хеппі-енду. 


Сьогодні відвідувачів було троє. Уранці  прибігла дочка. Посиділа кілька хвилин на стільці, склавши руки на колінах. Він не розплющував очей. Просто лежав і слухав, як вона сидить.
– Тату, я побігла, добре? Мене друзі чекають. Потупцювала нерішуче на порозі – й вискочила. За вікном почувся її сміх. Потім прийшла дружина. Доторкнулася до чола, поправила йому волосся, погладила по щоці. І тихенько посиділа біля ліжка. Він знав, що сльозинка стікає її щокою, і навіть затамував подих, аби вона не злякалася. Та ось у неї задзвонив телефон. Вона вийшла в коридор, але він усе чув.
– Так, я в лікарні. Не можу. Зараз не можу. Ну, потерпи, я скоро приїду. Не будь егоїстом. Він усе ж таки мій чоловік, і я прожила з ним двадцять років. Не смій таке говорити, негіднику. Ну, гаразд, їду. Вино? Добре, куплю. Вона повернулася в палату, поцілувала його в жовте сухе чоло, поправила ковдру й пішла. Потім прийшов біль. Спочатку обережний, легкий, як вітерець, пробіг, перевіряючи поле бою. І, переконавшись, що йому ніхто не протистоїть, захопив усе тіло. Але він і болеві навстріч не розплющив очей. Просто лежав, ледь тремтячи, і вслухався. А той говорив із ним страшною, незнайомою мовою, однак він уловлював усі його нестерпні інтонації. І чекав, коли біль виговориться й замовкне. Або коли прийде санітарка й зробить йому черговий укол знеболюючого. Але прийшов лікар. Сів поруч, помацав пульс. 
–  Я знаю, що ти не спиш. Він розплющив очі й подивився на медика. Напевно, новенький, адже ніколи раніше тут не з’являвся. Повненький, лисіючий, невисокий, з пухкими пальцями.
–  Докторе, скажіть, скільки мені залишилося. Я втомився.
–  Не варто про це. Дурна тема. Мені не подобаються такі саморуйнівні питання. Можу сказати тільки одне – хеппі-енд неминучий. Усе буде добре. Повірте мені як фахівцеві. Усе буде добре.
Хворий хотів посміхнутися цьому глузуванню, але біль не дав це зробити.
–  Так, звісно, усе буде просто блиск! Я однією ногою в могилі. Усе буде чудово! Дружина вже крутить роман, і її новий залицяльник буде стояти обабіч похоронної процесії і з нетерпінням чекатиме, коли вдова звільниться. Що може бути краще? Ідеальний хеппі- енд. 
– Та все зовсім не так. Подивіться, наше  життя – ланцюжок хеппі-ендів. Будь-яка неприємність колись закінчується. А кінець неприємностей – це що? От бачите! Так що не зневіряйтеся. Я допоможу. Я просто майстер хеппі- ендів. Підводьтеся, я дещо покажу.
– Дуже смішно. Докторе, я лежачий хворий. Моїм пролежням більше років, ніж вам.
– Пролежні – не привід валятися в ліжку. Пролежні – це наслідок. Нумо, вставайте. 
І тут хворий відчув, що може зіпнутися на ноги й навіть іти. Він обережно спустив ноги, відразу намацав капці, про які вже давно й забув. Доктор допоміг встати, притримуючи під лікоть.
–  От бачите, вдалося. Моя терапія безвідмовна. Я дока по таких важких випадках. Так що не зневіряйтеся. Ходімо зі мною. Як біль? Минув? 
Чорт, болю не було. Жодна клітинка тіла не корчилася від тортур. Біль зник так, що хворий і не помітив його відсутності. Вони вийшли в коридор, пройшли повз пацієнтів і медсестер, спустилися мармуровими сходами, протертими сотнею тисяч ніг, і вийшли на лікарняне подвір’я. Після двох місяців самотності в стінах лікарні сонце здавалося занадто яскравим, небо пронизливо блакитним, а листя на деревах нестерпно зеленим. Він навіть зажмурився від таких яскравих фарб.
–  Ви здорові, – мовив лікар і потис йому руку. –  Чи це не хеппі-енд? Дозвольте відкланятися. Мене ще чекають декілька важкохворих. Щасливо. Ось ваші речі. 

Він широко посміхнувся, простягнув спортивну сумку й повернувся в лікарню. Колишній хворий пішов до воріт, оглянувся, немов прощаючись із клізмами, градусниками й пігулками, і спрямував кроки до лавиці під кущем бузку. Цікаво, що в сумці? Уже забув, що було на ньому, коли лягав у лікарню. Він відкрив сумку й вийняв звідти обруч, обклеєний фольгою. Далі з’явилася невелика арфа. Він провів по струнах пальцями, видбуваючи з інструмента дзенькіт степових дзвіночків, дзижчання бджіл над гречаним полем, гул битви й шум зливи. І, нарешті, на дні сумки лежали два крила: великі, білосніжні, з пір’їнами маховими, пухом і підпушком, важкі, ґрунтовні, хоча й злегка прим’яті від лежання в сумці. Він підняв папірець, що випав на землю. «Для новачків. Інструкція з користування німбом, арфою і крилами». Далі на картинках було намальовано, куди надягати обруч і як прикріплювати крила. Йому раптом стало смішно. І легко. І вільно. Відчуття хеппі-енда. Хеппі-енд неминучий. Для всіх. Це так прекрасно! Це було найкраще з усього, що трапилося з ним за все життя.

Комментариев нет:

Отправить комментарий