среда, 14 января 2015 г.

Життя, що одяг… Поносив – поносив, і викинув…

Знаю - у Виктории Андрусив много поклонников ее творчества.  Новые романы писательницы уже ждут своей участи - быть изданными, тем временем - читатель - в ожидании. В это межвременье из большого писательского стола,  по-одному, вытягиваем новые или давно написанные рассказы...


- Смерть – чудова річ… Даремно люди її бояться… Поміркуйте самі… Смерть –  це фактично важіль еволюції світу! – Іван Гаврилович  говорив це,  роздивляючись гладку стелю лікарняної палати, немов зчитував з неї невидимі іншим манускрипти істини.
Насправді його роздуми призначалися сусідові, прикутому крапельницею до ліжка. Той,  зціпивши зуби,  ледь витримував обтяжливу тираду. Остання дошкуляла більше за фізичний біль.
Він не міг затулити собі вуха, позаяк його права рука була чітко   зафіксована шприцом, через який до  висхлого на ощіпок тіла потрапляла складна болегамуюча рідина. І навіть схожа на армійську казенна сіра ковдра, яку намагався натягнути однією рукою на голову, не гальмувала сусідського бубоніння, лишень  приглушувала. Він намагався дивитися у вікно, аби відволіктися, але окрім стріпок пошматованого гілками зеленого старого платану неба  нічого там не бачив – відділення онкології знаходилось на четвертому поверсі. І тоді він приречено заплющував очі, вдаючи, що спить.  Івана Гавриловича це не спиняло.
-  Ви розумієте, до чого би опустилося  людство, якби безперестанно не усвідомлювало, що всьому є  незабаром кінець? Те, що необхідно зробити сьогодні, перекладалось би на завтра, на післязавтра, на необмежений час, бо ж довший відтин життєвого часу спонукає до демобільності… Кероване думкою «а куди поспішати?» населення земної кулі деградувало би з кожним днем,  і це цілком властиво … Приміром, навіщо йти до школи у шість років, якщо можна це зробити у шістнадцять? Нічого ж не зміниться… Навіщо закінчувати ВИШ і поспішати до роботи – адже до пенсії так далеко – встигнемо напрацюватися…. І так далі… Ви мене розумієте? – Іван Гаврилович звертався до умовного співбесідника, який, судячи з траєкторії  погляду промовця, мав висіти саме на стелі. У відповідь – мовчанка.
- А як би  виглядало людство? Можете собі уявити ціле військо поморщених як грушки людей, яким остогидло животіння у відразливому старому вигляді ,а порятунку у  смерті нема й нема? Молоде покоління затерлось би поміж ними, як нова річ, що випадково потрапила серед купи мотлоху і помилково викинута на горище…Та й сам термін « молоде покоління» застарів би, бо ж насправді було би воно не таким вже й молодим…Навіщо було би  народжувати дітей у двадцять, коли попереду – безліч часу? Це можна зробити й у сорок, встигнемо виховати…Он, як у Америці… Або ж у тих країнах, де медицина на вищому рівні і люди живуть трохи довше… Там давно вже замолоду не народжують, а підстаркуваті матусі, наштригані ботексом і задьоргані передклімактеричним неврозом  - це норма, як і сиві татусі. Який серіал не подивитеся – всюди   похилого віку батьки урезонюють вже не юних дітей  дочасно не одружуватись, аби похапцем не ускладнити собі життя, бо ж на першому місці – кар’єра… Ви  дивитесь  бодай деколи серіали?
Сусід лежав  нерухомо, мов обвалена кам’яна брила, що не ворушиться навіть від поштовху морської хвилі.
- Ось бачите?! Мовчите. Отже, я правий. У вас  зникає цікавість до життя, хоч ви ще не старий чоловік, вам ще жити й жити… А я ж старший за вас, відповідно моє бажання померти є цілком резонним… Принаймні, це – краще, аніж стати тягарем для рідних, безцільно переживаючи фізично немічний відрізок життя десь на лавиці  дворового майданчику, анемічно пересуваючи кістяки доміно у товаристві склеротичних пенсіонерів…
Якби Іван Гаврилович був бодай трохи спостережливішим, він почув би, як у сусіда від розпачу скрегочуть зуби. А якби він ще й відвів погляд від стелі,  помітив би, як цупко у того зціплені щелепи, мов у спортсмена на боксерському рингу. Але ж ні того, ні іншого Іван Гаврилович не робив. Натомість дедалі глибше занурювався у роздуми.
- …Взагалі,  життя – то все одно, що одяг… Поносив – поносив, і настає час,  коли його треба викинути…Хтось примудряється затерти його до дір,і така людина виглядає жебраком – тією заощадливістю сама себе принижує…Треба відноситися до тіла  так само, як до вбрання – без жалю втратити. Адже  те й інше – предмети вжитку і нічого більше… Скидати із себе непотрібний мотлох із впевненістю, що незабаром отримаєте новий… Інша річ – якого вигляду й образу завдяки ньому набудете… Але це вже трохи інше… Це – з області реінкарнації…
Рипнули двері і, штовхаючи перед собою візочок з медикаментами, до палати увійшла молоденька приязна  медсестричка. Усміхнена й безтурботна, вона нагадувала стюардесу літака, якому відмовив двигун : « Все чудово, любі мої пасажири… Командир корабля просить зберігати спокій і не зчиняти паніки…Вдягніть рятівні жакети, нахиліться щонайнижче до колін, руки зведіть за голову і… моліться, блін, бо однаково кронти…»
Медсестричка вела себе правильно – згідно приписам і, будучи знайомою з історією хвороби кожного, була вкрай увічливою.
- Ну як ви тут, Іване Гавриловичу? Не нудитесь? – завченими рухами висмоктувала шприцом ліки з ампули, готуючи заштрик. Її нафарбовані брунатним нігтики чомусь нагадували Івану Гавриловичу родзинки « ізабелли» наприкінці листопаду… З того підмерзлого винограду, який умисне дочікувався першого паморозку, виходило найсолодше вино. – Поверніться, будь – ласка, на живіт.
- Та чого би нудився?... Ось ми тут з шановним філософствуємо про нетривалість життя. – Іван Гаврилович покірно перевернувся на живіт, сором’язливо  заголивши одну сідницю. – Я перепрошую…
- Облиште, Іване Гавриловичу…  Це ж – моя робота. – Медсестричка поцоркала нігтиком - родзинкою по склі заштрику і ,поміркувавши , обрала на зашкарублому , подзьобаному засохлими цятками від попередніх тортур синюшному плацдармі неторкане місце. – Та й ми вже з вами не перший день знайомі, майже  родичі.
- Все одно не годиться…Ви ж -  дама… - медсестричка не бачила, як Іван Гаврилович по – хлоп’ячому зашарівся -  його обличчя утопилося у подушку. – Зустрівся би я з вами у іншому місці та у інший час
- А ви ще той пройдоха! – розсміялася сестричка, зробивши свою справу і старанно тручи проспиртованою ваткою крапельку свіжої крові.
- Я – не пройдоха. Я – джентльмен… Щоправда, трохи підстаркуватий для вас… Прикро… - Іван Гаврилович ненадовго замовк, над чимось розмірковуючи, а може пригадуючи молоді роки.
Тим часом медсестричка підійшла до сусіда і акуратно від’єднавши від крапельниці порожній від розчину слоїчок замінювала на повний.
- Як самопочуття? Біль ущухає?
Благально вибалушивши погляд на медсестру той поворушив безкровними устами: «Я вас дуже прошу… Заберіть його звідси… Або ж мене… У іншу палату… Я цього не витримаю…
Оглянувшись на Івана Гавриловича збагнула , про що йдеться, і по – змовницьки кивнула головою. Пацієнт полегшено зітхнув.
Вже на порозі, виштовхуючи візочок за двері палати з приписною посмішкою на миловидному личку обернулась.
- Іване Гавриловичу, любий… Я вас дуже прошу… Надто збуджуватись вам протипоказано… Жодних розмов і цілковитий спокій… Цілковитий, добре? Забороняю розмовляти…
У палаті запала тиша. Для Івана Гавриловича мовчання ототожнювалося зі  справжніми тортурами. Він боявся замовкнути, аби не залишитися на самоті з власними думками… Боявся зізнатися собі, що просто…боїться…
Сусід заспокоївся – біль і справді трохи ущух, і незабаром вдячно засопів.
Впродовж всієї ночі Іван Гаврилович не відводив очей від стелі – сон не йшов до нього. Підсліпувате синюшне світло нічного ліхтаря робило стелю схожою на рентгенівський кабінет, а коли зачинало світати, ота стеля вже здавалась йому сіріючим небом над його улюбленим озерцем неподалік дому… Все застило у світанковій дрімоті, молочні клубки туману парують над водою, вода ледь здригається випадковою хвилькою, а він розкладає вудиці  - нечутно, аби не сполохати приспану рибу …І відчуття незбагненної радості сповиває його -  блаженство і спокій, бо ж насправді дуже мало треба для щастя – достатньо, аби  отак було завжди… Сіріючий світанок, і гладь озерця, і ватні клубки туману, і полюбовно розкладене рибацьке оснащення  -   солодкий спокій…Життя… Невже цього всього більше не буде?!!! Невже все, що залишилося – це лікарняне ліжко у просотаній медикаментозним сопухом палаті та  приречений  сусід – мовчун? !!!  І незабаром – кінець!
Крізь дрімоту - марево Іван Гаврилович відчував, як щось підступає йому до горла, заважаючи дихати. І оте щось  - слизьке, мокре й незрозуміле… І вологою чомусь стає подушка, і та вогкість пахне сіллю у той час, коли вода у озерці властиво прісна. .. Іван Гаврилович не міг збагнути, що з ним коїться, адже раніше нічого подібного не траплялося…Він уперше у житті плакав…
Стріпонувся, розплющив перелякано очі і… перше, що побачив перед собою – це  медсестричку, яка,  нахилившись над ліжком і придивляючись, чи спить, всміхалася щиро й радісно – так за приписом не всміхаються.
- Іване Гавриловичу, вибачте, що  розбудила, та не сила дочекатися… Є для вас радісна новина…
Іван Гаврилович ще не міг збагнути, де він і що, але йому вкрай не хотілося розлучатися зі сном – маревом. А тим часом медсестричка аж світилася радістю, і це було щонайменше підозрілим.
- Іване Гавриловичу…Готові результати ваших аналізів…
Іван Гаврилович миттєво прокинувся і напнувся, немов нитка спінінгу при кльові.
- …Хочу вам сповістити, милий, любий мій Іване Гавриловичу, що … діагноз не виправдався і ви проживете ще сто років … Якщо , звісно,  дотримуватиметесь  суворого режиму  і ( обернулась у бік сплячого сусіда) максимального спокою… Все…Досипайте свої сни… О восьмій – сніданок, прийом ліків і всі необхідні процедури…
Медсестричка давно зачинила за собою двері, а спантеличений Іван Гаврилович не міг зрозуміти, де закінчився сон і де розпочалася дійсність.
Отож, він – не приречений!!! Його хвороба – дурнувата випадковість, яка може трапитися з кожним… Припущення лікарів,що супроводжувались загадковими недомовками, перезиркуваннями поміж собою  ( саме від них кидало на консиліумі у підленький зрадницький піт) не виправдались . Він житиме довго й щасливо, нехай навіть доведеться ковтати жменями оті гидотні пігулки – байдуже : ВІН ЖИТИМЕ !!!
Іван Гаврилович,  здавалося, так і не міг збагнути до кінця звивистого виверту долі, яка влаштувала йому жорстокий іспит. За вікном вже давно розвиднілося, а він лежав і лежав нерухомо, і величезні, невдатні до стриму солоні горошини  безборонно ковзали неголеними щоками на подушку.
- Ви мене пробачте, сусіде… Я наговорив купу нісенітниць… - сльози заважали сповідатися, але відчував на совісті тягар – він бо зовсім не думав так, як говорив учора.
- Життя – чудова річ, і кожна людина віддала би все на світі, аби його мати…Яким би воно не було – молодим  чи старим, привабливим чи не дуже…  Навіть светринку ми обираємо собі не за привабливістю, а за зручністю, прив’язуючись до неї так, що часом зносимо до дір, а розлучитися важко… От і латаємо, й реставруємо, й підшиваємо, бо ж іншої, нової, нам не треба… А що казати про життя… Нема у світі нічого, аби відбило охоту жити… А ви не зважайте на те, що я учора напатякав… - Іван Гаврилович розтирав кулаком сльози по обличчю, соромлячись власної слабкості. – То все – звичайнісінький страх… Страх – страшна річ…Він робить з людиною неймовірні речі, перетворюючи її з сильної істоти на безвольну шмату… Страх  прагне нав’язати думку про людську приреченість,  і вимушений зізнатися :   йому це вдається… Ще б пак – він має найголовніший козир  – величезне бажання кожної людини жити… Ви чуєте мене, сусіде?...Я вам більше не дошкулятиму – обіцяю…
Сусід тим часом лежав нерухомо повернутим до стіни.  Івана Гавриловича зовсім не бентежило  мовчання  – звик до мовчазності останнього. Спить чи вдає – байдуже.  Тягар  сповз із душі, й Іван Гаврилович  зітхнув.
- Спите -то  й спіть… Головне – зла на мене не тримайте…
Замружив очі і  невтримна хвиля радості прокотилася тілом – авжеж, тепер можна  повноцінно й безтурботно заснути -  без остраху померти увісні, без усвідомлення приреченості  … Що й зробив - на повний сопух, ковальськими міхами  ганяючи  кисень у  легені – так, як бувало, вдома, коли розлякував хропінням усіх довкола, а дружина жартома докоряла, мовляв, дідо жаліється, що заслаб, а сам хропе так, що будь – який богатир позаздрив би… Засинав як цілком здорова людина, не замислюючись над тим, яку чудодійну силу має одна – однісінька принесена  у дзьобі клопіткої пташки - медсестрички  заманливим хробачком - наживкою  звістка… У купелі раптового щастя не вдавався до спостережливості, інакше помітив би, що сусід не дихає… Морська хвилька ущухла, й змучена кам’яна глиба остаточно застила…




2 комментария:

  1. Дуже життєвий розповідь. Згадався свій лікарняний досвід.

    ОтветитьУдалить
  2. Читайте книги Андрусив на сайте

    ОтветитьУдалить