среда, 14 января 2015 г.

Життя, що одяг… Поносив – поносив, і викинув…

Знаю - у Виктории Андрусив много поклонников ее творчества.  Новые романы писательницы уже ждут своей участи - быть изданными, тем временем - читатель - в ожидании. В это межвременье из большого писательского стола,  по-одному, вытягиваем новые или давно написанные рассказы...


- Смерть – чудова річ… Даремно люди її бояться… Поміркуйте самі… Смерть –  це фактично важіль еволюції світу! – Іван Гаврилович  говорив це,  роздивляючись гладку стелю лікарняної палати, немов зчитував з неї невидимі іншим манускрипти істини.
Насправді його роздуми призначалися сусідові, прикутому крапельницею до ліжка. Той,  зціпивши зуби,  ледь витримував обтяжливу тираду. Остання дошкуляла більше за фізичний біль.
Він не міг затулити собі вуха, позаяк його права рука була чітко   зафіксована шприцом, через який до  висхлого на ощіпок тіла потрапляла складна болегамуюча рідина. І навіть схожа на армійську казенна сіра ковдра, яку намагався натягнути однією рукою на голову, не гальмувала сусідського бубоніння, лишень  приглушувала. Він намагався дивитися у вікно, аби відволіктися, але окрім стріпок пошматованого гілками зеленого старого платану неба  нічого там не бачив – відділення онкології знаходилось на четвертому поверсі. І тоді він приречено заплющував очі, вдаючи, що спить.  Івана Гавриловича це не спиняло.
-  Ви розумієте, до чого би опустилося  людство, якби безперестанно не усвідомлювало, що всьому є  незабаром кінець? Те, що необхідно зробити сьогодні, перекладалось би на завтра, на післязавтра, на необмежений час, бо ж довший відтин життєвого часу спонукає до демобільності… Кероване думкою «а куди поспішати?» населення земної кулі деградувало би з кожним днем,  і це цілком властиво … Приміром, навіщо йти до школи у шість років, якщо можна це зробити у шістнадцять? Нічого ж не зміниться… Навіщо закінчувати ВИШ і поспішати до роботи – адже до пенсії так далеко – встигнемо напрацюватися…. І так далі… Ви мене розумієте? – Іван Гаврилович звертався до умовного співбесідника, який, судячи з траєкторії  погляду промовця, мав висіти саме на стелі. У відповідь – мовчанка.
- А як би  виглядало людство? Можете собі уявити ціле військо поморщених як грушки людей, яким остогидло животіння у відразливому старому вигляді ,а порятунку у  смерті нема й нема? Молоде покоління затерлось би поміж ними, як нова річ, що випадково потрапила серед купи мотлоху і помилково викинута на горище…Та й сам термін « молоде покоління» застарів би, бо ж насправді було би воно не таким вже й молодим…Навіщо було би  народжувати дітей у двадцять, коли попереду – безліч часу? Це можна зробити й у сорок, встигнемо виховати…Он, як у Америці… Або ж у тих країнах, де медицина на вищому рівні і люди живуть трохи довше… Там давно вже замолоду не народжують, а підстаркуваті матусі, наштригані ботексом і задьоргані передклімактеричним неврозом  - це норма, як і сиві татусі. Який серіал не подивитеся – всюди   похилого віку батьки урезонюють вже не юних дітей  дочасно не одружуватись, аби похапцем не ускладнити собі життя, бо ж на першому місці – кар’єра… Ви  дивитесь  бодай деколи серіали?
Сусід лежав  нерухомо, мов обвалена кам’яна брила, що не ворушиться навіть від поштовху морської хвилі.
- Ось бачите?! Мовчите. Отже, я правий. У вас  зникає цікавість до життя, хоч ви ще не старий чоловік, вам ще жити й жити… А я ж старший за вас, відповідно моє бажання померти є цілком резонним… Принаймні, це – краще, аніж стати тягарем для рідних, безцільно переживаючи фізично немічний відрізок життя десь на лавиці  дворового майданчику, анемічно пересуваючи кістяки доміно у товаристві склеротичних пенсіонерів…
Якби Іван Гаврилович був бодай трохи спостережливішим, він почув би, як у сусіда від розпачу скрегочуть зуби. А якби він ще й відвів погляд від стелі,  помітив би, як цупко у того зціплені щелепи, мов у спортсмена на боксерському рингу. Але ж ні того, ні іншого Іван Гаврилович не робив. Натомість дедалі глибше занурювався у роздуми.
- …Взагалі,  життя – то все одно, що одяг… Поносив – поносив, і настає час,  коли його треба викинути…Хтось примудряється затерти його до дір,і така людина виглядає жебраком – тією заощадливістю сама себе принижує…Треба відноситися до тіла  так само, як до вбрання – без жалю втратити. Адже  те й інше – предмети вжитку і нічого більше… Скидати із себе непотрібний мотлох із впевненістю, що незабаром отримаєте новий… Інша річ – якого вигляду й образу завдяки ньому набудете… Але це вже трохи інше… Це – з області реінкарнації…
Рипнули двері і, штовхаючи перед собою візочок з медикаментами, до палати увійшла молоденька приязна  медсестричка. Усміхнена й безтурботна, вона нагадувала стюардесу літака, якому відмовив двигун : « Все чудово, любі мої пасажири… Командир корабля просить зберігати спокій і не зчиняти паніки…Вдягніть рятівні жакети, нахиліться щонайнижче до колін, руки зведіть за голову і… моліться, блін, бо однаково кронти…»
Медсестричка вела себе правильно – згідно приписам і, будучи знайомою з історією хвороби кожного, була вкрай увічливою.
- Ну як ви тут, Іване Гавриловичу? Не нудитесь? – завченими рухами висмоктувала шприцом ліки з ампули, готуючи заштрик. Її нафарбовані брунатним нігтики чомусь нагадували Івану Гавриловичу родзинки « ізабелли» наприкінці листопаду… З того підмерзлого винограду, який умисне дочікувався першого паморозку, виходило найсолодше вино. – Поверніться, будь – ласка, на живіт.
- Та чого би нудився?... Ось ми тут з шановним філософствуємо про нетривалість життя. – Іван Гаврилович покірно перевернувся на живіт, сором’язливо  заголивши одну сідницю. – Я перепрошую…
- Облиште, Іване Гавриловичу…  Це ж – моя робота. – Медсестричка поцоркала нігтиком - родзинкою по склі заштрику і ,поміркувавши , обрала на зашкарублому , подзьобаному засохлими цятками від попередніх тортур синюшному плацдармі неторкане місце. – Та й ми вже з вами не перший день знайомі, майже  родичі.
- Все одно не годиться…Ви ж -  дама… - медсестричка не бачила, як Іван Гаврилович по – хлоп’ячому зашарівся -  його обличчя утопилося у подушку. – Зустрівся би я з вами у іншому місці та у інший час
- А ви ще той пройдоха! – розсміялася сестричка, зробивши свою справу і старанно тручи проспиртованою ваткою крапельку свіжої крові.
- Я – не пройдоха. Я – джентльмен… Щоправда, трохи підстаркуватий для вас… Прикро… - Іван Гаврилович ненадовго замовк, над чимось розмірковуючи, а може пригадуючи молоді роки.
Тим часом медсестричка підійшла до сусіда і акуратно від’єднавши від крапельниці порожній від розчину слоїчок замінювала на повний.
- Як самопочуття? Біль ущухає?
Благально вибалушивши погляд на медсестру той поворушив безкровними устами: «Я вас дуже прошу… Заберіть його звідси… Або ж мене… У іншу палату… Я цього не витримаю…
Оглянувшись на Івана Гавриловича збагнула , про що йдеться, і по – змовницьки кивнула головою. Пацієнт полегшено зітхнув.
Вже на порозі, виштовхуючи візочок за двері палати з приписною посмішкою на миловидному личку обернулась.
- Іване Гавриловичу, любий… Я вас дуже прошу… Надто збуджуватись вам протипоказано… Жодних розмов і цілковитий спокій… Цілковитий, добре? Забороняю розмовляти…
У палаті запала тиша. Для Івана Гавриловича мовчання ототожнювалося зі  справжніми тортурами. Він боявся замовкнути, аби не залишитися на самоті з власними думками… Боявся зізнатися собі, що просто…боїться…
Сусід заспокоївся – біль і справді трохи ущух, і незабаром вдячно засопів.
Впродовж всієї ночі Іван Гаврилович не відводив очей від стелі – сон не йшов до нього. Підсліпувате синюшне світло нічного ліхтаря робило стелю схожою на рентгенівський кабінет, а коли зачинало світати, ота стеля вже здавалась йому сіріючим небом над його улюбленим озерцем неподалік дому… Все застило у світанковій дрімоті, молочні клубки туману парують над водою, вода ледь здригається випадковою хвилькою, а він розкладає вудиці  - нечутно, аби не сполохати приспану рибу …І відчуття незбагненної радості сповиває його -  блаженство і спокій, бо ж насправді дуже мало треба для щастя – достатньо, аби  отак було завжди… Сіріючий світанок, і гладь озерця, і ватні клубки туману, і полюбовно розкладене рибацьке оснащення  -   солодкий спокій…Життя… Невже цього всього більше не буде?!!! Невже все, що залишилося – це лікарняне ліжко у просотаній медикаментозним сопухом палаті та  приречений  сусід – мовчун? !!!  І незабаром – кінець!
Крізь дрімоту - марево Іван Гаврилович відчував, як щось підступає йому до горла, заважаючи дихати. І оте щось  - слизьке, мокре й незрозуміле… І вологою чомусь стає подушка, і та вогкість пахне сіллю у той час, коли вода у озерці властиво прісна. .. Іван Гаврилович не міг збагнути, що з ним коїться, адже раніше нічого подібного не траплялося…Він уперше у житті плакав…
Стріпонувся, розплющив перелякано очі і… перше, що побачив перед собою – це  медсестричку, яка,  нахилившись над ліжком і придивляючись, чи спить, всміхалася щиро й радісно – так за приписом не всміхаються.
- Іване Гавриловичу, вибачте, що  розбудила, та не сила дочекатися… Є для вас радісна новина…
Іван Гаврилович ще не міг збагнути, де він і що, але йому вкрай не хотілося розлучатися зі сном – маревом. А тим часом медсестричка аж світилася радістю, і це було щонайменше підозрілим.
- Іване Гавриловичу…Готові результати ваших аналізів…
Іван Гаврилович миттєво прокинувся і напнувся, немов нитка спінінгу при кльові.
- …Хочу вам сповістити, милий, любий мій Іване Гавриловичу, що … діагноз не виправдався і ви проживете ще сто років … Якщо , звісно,  дотримуватиметесь  суворого режиму  і ( обернулась у бік сплячого сусіда) максимального спокою… Все…Досипайте свої сни… О восьмій – сніданок, прийом ліків і всі необхідні процедури…
Медсестричка давно зачинила за собою двері, а спантеличений Іван Гаврилович не міг зрозуміти, де закінчився сон і де розпочалася дійсність.
Отож, він – не приречений!!! Його хвороба – дурнувата випадковість, яка може трапитися з кожним… Припущення лікарів,що супроводжувались загадковими недомовками, перезиркуваннями поміж собою  ( саме від них кидало на консиліумі у підленький зрадницький піт) не виправдались . Він житиме довго й щасливо, нехай навіть доведеться ковтати жменями оті гидотні пігулки – байдуже : ВІН ЖИТИМЕ !!!
Іван Гаврилович,  здавалося, так і не міг збагнути до кінця звивистого виверту долі, яка влаштувала йому жорстокий іспит. За вікном вже давно розвиднілося, а він лежав і лежав нерухомо, і величезні, невдатні до стриму солоні горошини  безборонно ковзали неголеними щоками на подушку.
- Ви мене пробачте, сусіде… Я наговорив купу нісенітниць… - сльози заважали сповідатися, але відчував на совісті тягар – він бо зовсім не думав так, як говорив учора.
- Життя – чудова річ, і кожна людина віддала би все на світі, аби його мати…Яким би воно не було – молодим  чи старим, привабливим чи не дуже…  Навіть светринку ми обираємо собі не за привабливістю, а за зручністю, прив’язуючись до неї так, що часом зносимо до дір, а розлучитися важко… От і латаємо, й реставруємо, й підшиваємо, бо ж іншої, нової, нам не треба… А що казати про життя… Нема у світі нічого, аби відбило охоту жити… А ви не зважайте на те, що я учора напатякав… - Іван Гаврилович розтирав кулаком сльози по обличчю, соромлячись власної слабкості. – То все – звичайнісінький страх… Страх – страшна річ…Він робить з людиною неймовірні речі, перетворюючи її з сильної істоти на безвольну шмату… Страх  прагне нав’язати думку про людську приреченість,  і вимушений зізнатися :   йому це вдається… Ще б пак – він має найголовніший козир  – величезне бажання кожної людини жити… Ви чуєте мене, сусіде?...Я вам більше не дошкулятиму – обіцяю…
Сусід тим часом лежав нерухомо повернутим до стіни.  Івана Гавриловича зовсім не бентежило  мовчання  – звик до мовчазності останнього. Спить чи вдає – байдуже.  Тягар  сповз із душі, й Іван Гаврилович  зітхнув.
- Спите -то  й спіть… Головне – зла на мене не тримайте…
Замружив очі і  невтримна хвиля радості прокотилася тілом – авжеж, тепер можна  повноцінно й безтурботно заснути -  без остраху померти увісні, без усвідомлення приреченості  … Що й зробив - на повний сопух, ковальськими міхами  ганяючи  кисень у  легені – так, як бувало, вдома, коли розлякував хропінням усіх довкола, а дружина жартома докоряла, мовляв, дідо жаліється, що заслаб, а сам хропе так, що будь – який богатир позаздрив би… Засинав як цілком здорова людина, не замислюючись над тим, яку чудодійну силу має одна – однісінька принесена  у дзьобі клопіткої пташки - медсестрички  заманливим хробачком - наживкою  звістка… У купелі раптового щастя не вдавався до спостережливості, інакше помітив би, що сусід не дихає… Морська хвилька ущухла, й змучена кам’яна глиба остаточно застила…




Новогодний подарок














СНЕГ

Снова падает снег, и ложится ко мне на ладони,
Будто мальчик бежал и присел отдохнуть на бегу.
То, что было вчера, помолясь, не храню и не помню,
То, что было давно, до сих пор позабыть не могу.

Видно, есть у годов никому не подвластная сущность –
Тех, что были в начале, касаться забвенью не сметь.
Потому и живём, и когда-то минувшее суще
В нас и только ему не дано никогда постареть.

Это там и росло, и безоблачно нежилось небо,
Познавались друзья, и они не боялись измен.
Там хватало всего, хоть просил я у матери хлеба,
А она мне давала надежду и счастье взамен.
             
Не хочу потерять это раннее чувство покоя,
Когда жизнь впереди представлялась как поле чудес.
Не пойму, как согреть, уберечь этот снег под рукою,
Чтобы он, как мечта, не вспорхнул и совсем не исчез.


12.01.2015

Владимир Сурнин.
Книги автора

вторник, 13 января 2015 г.

...І думка ця ніскільки не лякає


Існує дуже ілюзорна грань між тим, що нам дається Богом, і тим, що людина знаходить у собі сама впродовж становлення і формування. Тисячі струмочків — фібрів відчуттів, які протікають через особисте «Я» —  ми називаємо душею. Вони можуть поєднатися і вилитися в одну багатогранну ріку, якщо їх направити вчасно у благодатне русло. Головне — знайти їх у собі і виплекати. І тоді кожен з нас зрозуміє, що людина — це не просто результат творіння Всесвіту, а воістину Дар Божий.

...І думка ця ніскільки не лякає.
Колись від неї я втрачала сон...
Не вірю, ніби вічності немає...
Тонкий та ілюзорний той заслон...

«ІНТЕЛІГЕНЦІЯ»

Недільне сонечко облизувало міську ратушу, як дитячий язичок саморобний льодяник, що фарбує рот у їдкий червоний колір… Сонячні промені вихоплювали з каскаду старих чудернацьких крівель одну за іншою, начебто вибираючи, яка найсолодша, осідали ненадовго, і мандрували далі, залишаючи за собою яскраві плями, від яких рябить у очах, точнісінько такі, якими покривались дитячі піднебіння після цукеркового фарбника… 
Окрім сонячного тепла вулицю сповивав стійкий шлейф парфумів, і належав він не матусям малюків з пофарбованими язиками, а трійці молодих чоловіків, справжніх мачо, котрі крокували, мов три богатирі, на всю широчінь вулиці. На мій провінційний погляд вони були бездоганними. Накрохмалені комірці сорочок підпирали кирк так впевнено, що я ледь не фізично відчувала їхню хрусткість. З-під ретельно напрасованих штанів вигулькували при ході білосніжні шкарпетки, що, здавалося, теж зазнали праски перш, аніж потрапити на ноги. Логічним завершенням гри білого й чорного були до дзеркального вилиску наглянсовані мешти з гострими шпіцами спереду, в котрі можна було милуватися, наче у люстро… Втім, я чомусь була впевнена, що й воно є у кожного з них, десь у потаємній кишені маринарки, поряд із коротеньким дрібнозубим гребінцем, що їх мають звичку носити охайні чоловіки. На руці кожного з них вилискувало золото каблучки з викарбуваними (це важко було розгледіти, проте я інтуїтивно відчувала, що вони там є) ініціалами власника, що надавало їм додаткової значимості та респекту. І, що найголовніше, притягувало увагу понад усе, – це саме той стійкий аромат парфумів, що тягнувся за ними майже видимим шлейфом і чудернацькою сумішшю «HUGO BOSS», «ARMANI» та «DOLCE GABBANA» збивав із пантелику найдосвідченішого парфумера… 
«Оце так таааак… – єдине, що прийшло в голову від несподіванки, адже образ інтелігентного чоловіка асоціювався у моїй уяві з запилюженими черевиками, обгризеними нігтями, напханою конспектами течкою і лоснявими від тривалого сидіння плямами на пікантному місці штанів – приблизно так виглядав викладацький склад нашої інститутської кафедри… – Оце так таааак, – я дріботіла за трійцею шляхетних бездоганних (!!!) чоловіків, немов загіпнотизована, забувши, куди взагалі до цього йшла … – А ще хтось наважується стверджувати, що вимерла наша русинська інтелігенція!!! І що чоловіки, усвідомлюючи дефіцит себе, як сильної половини людства, знахабніли і припинили за собою доглядати… І що зовнішня культура втратила зміст, враховуючи важке економічне становище, і чорні смужки попід нігтями та жорстинки волосся, що стовбурчаться попід носом – це атрибути чоловічої мужності, а не попраної охайності… Боженьку, дякую тобі, що ти змилувався наді мною і дав змогу впевнитись, що це все – неправда… Не зважаючи на те, що впродовж кожної лекції, де я розпочинала тему про етику та естетику сучасного чоловіка, аудиторія зневажливо хихотіла, – здуріла бо зовсім стара маразматичка-максималістка… начебто не знає, що більшість місцевого чоловічого населення з ранку до ночі вантажить контрабандою старі автівки, щоб переправити потойбіч кордону трохи тютюнової і алкогольної отрути, аби закалимити бодай якусь копійку на життя… До чого тут етика і естетика, коли навколо – криза?.. А тут… Трійко вишуканих інтелігентів просто посеред вулиці!!!» 
І я, мов зачарована, крокувала за ними услід, намагаючись розгадати тему їхньої бесіди… Про що вони можуть розмовляти?.. Звісно ж, не про кількість цигаркових коробок, що їх вдається розмістити попід приварений піддон автівки… або ж про те, як подорожчали харчі і впав курс гривні… Ні, це не припустимо… Ймовірно, вони є держслужбовцями чи представниками керівного апарату… Воістину, мужі, що вирішують глобальні проблеми людства… 
Часом із ними віталися перехожі, і вони ввічливо схиляли голови: «Щастя, здоровля…  І вам того самого…» І йшли собі далі, не забуваючи про відчуття власної гідності, немов цілий світ обертається навколо них… 
Довелося прискорити крок – понад усе хотілося почути світську бесіду, хапати кожне інтелігентне слово і напуватися, напуватися вишуканістю та культурою… 
– Може, на каву?  – напружений слух вихопив пропозицію одного з них, і я розгублено запорпалась у старенькій сумочці, шукаючи гаманець – ой, лишенько, освітянам вже третій місяць боргують платню… Як же я присяду поруч, нічого не замовляючи… Хіба що води склянку… І, налічивши дрібними гривнів зо п’ять, подумки себе заспокоювала: «Гуляти – так гуляти… Так чи інакше у сусідки збиралась позичати…» 
Присівши за сусідній столик вуличної кав’яреньки поруч шляхетства, я мужньо вичікувала, допоки молоде дівча у біленькому фартушку запише замовлення, і прислухалася (три кави… так… з вершками… і фреш… апельсиновий… Що таке фреш?.. Не знаю… Модне, мабуть, слово… А щось міцнішоє, паніко, чи маєте?.. Ага, три по п’ятдесят… А чому б і ні?.. Сьогодні ж бо – неділя… Добре… Шьотемені40… лишень свіжі…) Боже мій… Коли я востаннє куштувала тістечко?.. Снідала кашею на воді, як завжди, а незабаром час обіду… Пусте, ще від голоду свідомість ніхто не втрачав…
Дівчисько уважно записувало всі забаганки і врешті неохоче звернулося до мене:
– Чогось бажаєте? 
– Так… Склянку води, будь ласка… Мінеральної… 
Білий фартушок зневажливо хруснув, проте я вдаючи, що не помічаю, з гідністю додала:
– Негазованої…  
Сусідський столик наповнювався смаколиками, мов чарівна скатертина, і вже відпала потреба напружувати слух – після третьої чарчини інтелігенція розкуто продовжила нещодавно перервану розмову. Я принишкла… Трійко бездоганно вбраних чоловіків енергійно когось обговорювали… 
– Ци відів ісь, Іване, тоту кралю у мерії, же у земельному відділі сидить? 
– Тота перечинська ци тота вароська? 
– Перечинська, землячка моя, Бог би її побив… Я до неї у кабінет, а вона мені, курка общипана, знаєш шо повіла41?  Чом тото ви без черги лізете, кидь за дверима посєтітєлєй тьма?.. Я юй на то: «Слухай, тать ми ся з тобов у єдній школі вучили, а ти теперька із себе панію городську корчиш… Пудпиши ми папірь, та й я іду собі з Богом…» А вна мені на то: «У мене таких земляків цілий Перечин, а я на вас усіх одна-однісінька…» І склала так губи, ніби до писка юй цуцлик даякий встромили… 
– Но, ци видиш, якоє тото у світі… Не вспіла болото на топанках вудмити, а вже із себе панію городську корчить… 
– Я ти кажу, Іване, у мене очі на чоло полізли… Першоє, што на розум прийшло: «Ах ти курва вароська єдна!!! Тать за тобов у школі ані єден ся не обернув, ані даже фізрук ся не злакомив, бо такі ноги криві сь мала, што мож було фіру з конями межи них пущати… Я не знаю даже, ко її ся злакомив за жону узяти, бо такоє чудо ганьба межи людей указати… Майже, няньо добрий алдамаш42 зладив, оби очі замилити даякому мудакови… А типирька вна інтелігентку велику з себе корчить… Таку інтелігентку ще добре треба поглядати межи сільських кертів, дагди пуд коровами, оби найти… 
– Чуєш, Стьопа, ти ся так дуже не меригуй43… Там є іще єдна, же я її знаву… Тоже, канєшно, сука порядочна, айбо тота тобі за кавіль і фляшку шампанського любий папірь пудпише… Я тя до неї одведу… Главноє, кидь будеш з нев говорити, то ставай май дали, бо уд неї з рота тхне так, як од трухлявої риби… То ще тоже чудо єдноє… А пак ся жони межи собов нагаварявуть44, же ґазди курвів глядавуть… Тать такоє чудо кидь домів з роботи прийде, а таких клієнтів, як ми з тобов, з шампанським, було вже шість – сім, та ти не годен з нею у постіль лягти після такого активного робочого дня… До чужої жони прийдеш – тота ся прибере, напарфумить, випендрить, ге чічка, дасть тобі порядно (ги-ги), а пак не просить, обись за тото її у ЗАГС вів… 
– Йой, я ти кажу, біда з тими жонами, поникаєш кругом і єдно розочарованіє… Ниє на што побзерати… Єдні курви кругом… 
Несподівано товариство принишкло – по вулиці крокувала жіночка, гарно вбрана, охайненька, всміхнена, і сонечко так само загравало з її лискучими черевичками, як щойно з крівлею старої міської ратуші… Трійко молодих чоловіків, впевнених у власній бездоганності, напнулися, мов струни контрабасу в очікуванні своєї оркестрової партії… І щоближче вона підходила, тим виразніше аромат їхніх парфумів оповивав вулицю – цього разу до нього вкрапився ще один компонент – домішок чоловічої хтивості… А жінка крокувала собі спокійно, цокаючи по бруківці підборами і не помічаючи тієї вибухової суміші запахів, котра здатна спровокувати не лишень до випадкового знайомства… 
– Доброго здо…  – запнувся один з них, перехопивши себе на півслові…  Пригадав, що вони не знаються… Жіночка помітила це, проте вигляду не подала, і, ледь всміхнувшись, поцокотіла далі, начебто жодних доморощених мачо не трапилось на її шляху – так, звичайнісінька собі річ – трійко напарфумлених чоловіків у бездоганно білосніжних шкарпетках і з витисненими ініціалами на золотих каблучках… Їй було байдуже – вона світилася тим особливим світлом, котре притаманне виключно закоханим, поспішаючи на побачення… 
…Трійко збентежених самозакоханих чоловіків потрохи оговтувались. Врешті один із них – той, що був категоричним і називався Іваном, прийшов до тями:
– Ко сесе45?!! 
Той, котрий поривався привітатися і називався Стьопою, мугикнув, усвідомлюючи свою, хоч і хитку, привілегію:
– Е, тать вна у налоговій робить… Шо, не знаєш?.. Я до неї отчоти ношу… Ся паніка дуже принципіальна, взятки не бере… за кавіль її не купиш, бо так ся на тебе побзерать, ніби ти її не у кафе, а у постіль кличеш… Тяжко з такими діло мати… 
– Айбо парадна… – той, що Іван, наче замислився над чимось, начебто засумнівавшись у нещодавно винесеному вердикті щодо жінок… 
– Слухай, тать я її ґазду знаву, – врешті озвався третій, про щось напружено метикуючи…  – Точно, знаву… Сижу і пригадую, де я її видів… Тать той її чоловік – родич муй далекий із сусіднього села!!! Вни ся розвели анди… торік чи позаторік… Той, сарака, богував46, же взяв си вароську, а тота ходить біля нього з носом задертим, – такоє, геби дагди у гноївці го найшла… Ґазду лишила, а типирь літать по вароші, ге принцеса, ани головов не махне… Тать я у них на свадьбі був, а вна мене даже не спознать – по всьому видко, вже си даякого хахаля найшла… Тоті вароські на сякоє діло скорі… Думаєш, де так летить у неділю спозаранку, оби нікого не зустріти знайомого… Суки вни всі, Іване, никому вірити не мож… 
За столиком запанувала мовчанка… Трійко шляхетних чоловіків глибоко про щось замислились… До букету їхніх вишуканих парфумів домішувались нові й нові відтінки – стійкого горілчаного перегару, дубильного чоловічого поту і ще чогось, що вкупі вже не приваблювало, а відштовхувало… Та й напрасовані «стрілки» на штанах виглядали вже не бездоганними, а розщіпнуті у розпалі комірці, що донедавна туго підпирали шиї, прозраджували ледь помітні темні смужки на запраних зсередини місцях… Врешті розчулене «шляхетство» грузно підвелось з-за столу, а кишеня білого фартушка офіціантки проковтнула у себе чималу жменю дріб’язку, що довго збирався по гаманцях трьох мачо й ретельно перелічувався, аби часом не зоставити зайвого… На останок той, що називався Іваном, промовив:
– Е-е-е… Шо там казати… Курва – вна і у Африці – курва… І єдно мені, ци вна із вароша, ци з села… Унутрі всьо у них єднако…  І чом тото порядний інтелігентний хлоп все лем на курву трафить… 
Шкода мені було марно витрачених у кав’ярні останніх гривень...  Могла купити молоко...  Чи кіло вівсянки...  

 40 Шьотемені – тістечка (діал.)

 41 Повіла – сказала (діал.)

 42 Алдамаш – калим (діал.)

43  Меригуй – розчулюйся (діал.)

44  Нагаварявуть – нарікають (діал.)
45  Ко сесе – хто це (діал.)
 46 Богував – нарікав (діал.)


…А Вы меня спрашиваете, как могли убить Иисуса Христа

Смотрю фейсбук "проглядывая". Слова, неподвластные времени - зачастую пропускаю, легкомысленно допуская, "а самим слабо". С долгожданной уверенностью говорю - вот оно! Известные истины, произнесенные вслух современником! 


…А Вы меня спрашиваете, как могли убить Иисуса Христа - не за бабло, не за имущество,
не за бабу, не за карточный интерес. А за Слово. И какой будет ныне визг и вопли до хрипоты одержимых – смотрите ны, сами. И кто их побуждает так говорить и так реагировать? Какая сила? Безумие в них суть сидящее, что и есть на простом языке - бесы!
А вот, если бы я хотел пожелать чего-то самым близким друзьям и тем, кому я немало созвучен, и тем, кто не видит во мне сумбур и хаос душевный, то сказал бы так:
  • Живи сейчас! И живи, как последний раз. Всерьез! Всё что ни делаешь, делай всерьез. И для бесшабашных добавил бы: Даже если ты и влюбляешься многажды раз, то всё равно, делай это каждый раз - как последний раз, ничего и никого не боясь, и готовый всегда на самопожертвование. Еще я сказал бы не то, что ищите прежде всего Царствие Небесное, а остальное приложится. Нет! Не так! А вот так: ищите лучшей доли в Царствии небесном! В том мире, который мне лично видится гораздо и неизмеримо с более высокой степенью действительности, чем наш, видимый, мир, действительность которого измеряется всего лишь 70-80 годами нашего здесь пребывания. 


И об этом же - без назидания, поучения и позы, а с любовью говорю, как другу: без вдохновения не делай ничего - не читай, не пиши, не люби и не воинствуй, не работай! Без вдохновения не ешь, не пей и не дыши! Но всё, чего бы Ты ни касался - одухотворяй! И отворяй дорогу Свету! В себе, конечно, а от Тебя Он и в мир устремится. И чувств возвышенных не умаляй ты даже... сидя в туалете! А тем более, если пишешь роман, рассказ, миниатюру или постишь что-то в Интернете.



понедельник, 12 января 2015 г.

Про бутон нераскрытый...в сердце

Юрий Дихтяр. Бутон

http://avivudiya.com/n/7443
Матвей Андреевич Дрыгало работал трактористом, поэтому пил часто и наверняка. Как-то он пробовал не пить, но получалось плохо, и он сдался. Сама профессия обязывала приходить домой под мухой, а иногда и приползать на рогах. Трактор в селе нарасхват – кому побороновать, кому попахать, кому подвезти, кому солярки слить. Денег у колхозников было мало, а вот самогон в каждой хате имелся и являлся самой твёрдой валютой.
Жена почти свыклась и особо не пилила. Буянить Матвей Андреевич не умел. Приходил домой, молча курил на крыльце, если был в состоянии, и ложился спасть. Утром вставал рано, успевал перед работой и курей покормить, и воды наносить и дров наколоть. Да и в дом возил, то мешок комбикорма сопрёт, то пшеницы, то буряка. Да и не было в селе не пьющих мужиков, как и во всей стране, наверное. Да и такие были - то дерутся, то жён бьют, то в пруду утонут. Матвей был тихим, спокойным, даже ругаться толком не умел.
На работе, конечно, выговора с занесениями и без, но это дело такое, больше для профилактики, чтоб не расслаблялись. Случались, конечно, казусы. Однажды Матвей с утра уже принял, на солнышке его разморило прямо за рулём, он и заснул прямо на ходу. Хорошо, что руль повернул влево, и ездил по кругу в поле, пока горючее не закончилось. Такую колею утоптал, что еле трактор потом выехать смог. Жаль, что в те годы о загадочных рисунках на полях никто ещё не говорил, а то бы секрет ихненский разгадали, к бабке не ходи. А однажды домой заехал на обед, загнал трактор в узкий проход между домом и сараем. Впритирочку. И не может Матвей двери открыть, ни слева, ни справа. Спьяну испугался, час орал, чтобы его выпустили. Поорал, в окно постучал, и уснул. Проспался, вспомнил про задний ход, пробует выезжать, а машина то дом цепляет, то сарай. Как заехал – сам не поймёт. Так вписался, что трезвым выехать не может. Так его только вечером другим трактором вытянули.
Ну, такое с каждым может случиться.
Был у Матвея Андреевича друг закадычный и собутыльник – дед Борис. Жил он бобылём на окраине села. Бабку свою схоронил лет пять назад, сам по хозяйству возился, как мог. И ходил к нему Матвей погутарить о жизни и мироустроении.
Вот и сегодня после работы Матвей поставил трактор, получил нагоняй от такого же, как он нетрезвого бригадира, сунул в карман фуфайки початую бутылку сивухи, которую сменял у Маруськи Троянчихи за мешок комбикорма, и пошёл проведать деда. Тот сообразил кусок сала, пару огурцов и давно не мытые стаканы. Сели на скамейке возле хаты, налили.
- Давай, Борис Митрич, выпьем за несбыточные мечты, - поднял стакан Матвей.
- Да мне хоть за чёрта, хоть за Советскую власть. Давай за мечты.
Цокнулись, выпили, шумно выдохнув, и захрустели огурцами.
- Вот скажи, дед, есть у тебя мечта какая? Такая, чтоб душу выворачивала, когда о ней думаешь.
- Есть, конечно. Отчего же нет. Эх, бабку бы мою вернуть с того света. Куда уж несбыточней.
Дед достал табак, бумагу, стал делать самокрутку. Помолчали немного, как всегда молчат, когда о покойниках говорят.
- Да, Борис Митрич, - начал Матвей, когда неловкая пауза слишком затянулась. – Только я не о том. Знаешь, у меня в сердце будто бутон нераскрытый. Весь уже в червоточинах, паутиной весь оброс, но всё равно просится открыться красной розой.
- Тебе бы, Матвей, книги писать, так складно говоришь.
- А может, и писать бы. А может, летать на истребителе, а может самым главным директором быть. А я вот, весь в масле да в солярке, да в навозе. Мне до пенсии три года осталось, а я дальше области не ездил. Разве что, на войне до Будапешта дошёл, да и что я видел? Руины – они везде одинаковые. С Манькой своей всю жизнь прожил, ни разу налево не сходил. Она, конечно, баба мировая, и хозяйка, и не скандальная, но за все годы уже так надоела. Ты же знаешь, она к старости уже и не на бабу похожа, а на трактор. Всё пашет и пашет, и комплекция такая же.
- Тю, странный ты, Матвей, баба и должна быть в теле, что ж кости-то мять? Моя вон, царство ей небесное, твоей пошире была, и я не жаловался.
- Да не в том дело. Как бы сказать, от женщины у неё что осталось? Понимаешь меня?
- Не понимаю. Давай, наливай, Матвей. Выпьем за здравие твоей, да за упокой моей.
В стаканы плеснулась мутная жидкость, дед отрезал по куску сала. Выпили, покряхтели, посидели молча, жуя твёрдое, как резина, сало.
- Я, Борис Митрич, вот что хочу сказать, влюбился я, наверное. Вот что.
- Да ты совсем с ума двинулся. В кого это? Не в Таньку Гончаренко? Или в Гальку? Галька хороша, да и вдова к тому же. Мне бы годков двадцать скинуть, так я бы приударил.
- Да нет, не в Гальку. Понимаешь, даже не знаю, как бы сказать… В общем… - Матвей вытащил из кармана фуфайки лист бумаги, свёрнутый в несколько раз, с затёртыми сгибами и жирным пятном в углу. Развернул, протянул деду. – Вот в неё.
Дед близоруко сощурился, расправил бережно лист, оказавшийся вырванной страницей из журнала «Огонёк». На фотографии во все белоснежные зубы улыбалась девушка в коротком пальтишке, берете и высоких сапогах на каблуке. Она смотрела прямо в глаза задорным, счастливым взглядом. И было в ней что-то, чего нет ни в одной сельской красавице. Словно из другого мира появилось это милое существо.
- Кто это? – спросил дед Борис.
- Не знаю я, да и не важно, кто, только ночами не сплю. Год уже. Перевернулось во мне что-то, с ног на голову стало. Всё думаю о ней, какая она, где, в каком мире живёт, если у неё взгляд такой. Может, она уже в коммунизме живёт, а нам всё врут, что скоро, скоро, на горизонте, а там уже всё построили, и нам не сказали. Как ты думаешь?
- Думаю, что за коммунизм выпить – святое дело. Наливай.
Домой Матвей шёл уже затемно, спотыкаясь о выбоины на изувеченной гусеницами тракторов и комбайнов дороге. Дед принёс ещё бутыль из запасов, потом сходил к соседке ещё за одной. В итоге Борис Митрич уснул прямо на скамейке. Ночи были тёплые, поэтому Матвей не стал его в дом тащить и побрёл домой.
Бутон в его сердце разросся до гигантских размеров, требуя места, чтобы раскрыться, распуститься невероятно красивым цветком. Вот только проблема была в том, что не мог этот бутон сказать, чего он хочет. Матвей даже не подозревал о золотых пляжах с пальмами, о городах с домами, уходящими в облака, о мятных коктейлях в изящных бокалах с кубиками льда, о дивных розовых горах, о сияющих автомобилях с кожаными сиденьями, о яхтах с белоснежными парусами, о томных женщинах с высокими прическами и алой помадой на сладких губах, о костюмах в тонкую полосочку, об ароматных сигарах, об омарах и ананасах.
Всё, что видел он за свою жизнь – это скучные поля, стада худых коров, хаты под соломенной стрихой, женщин с обветренными лицами и руками, почерневшими от земли. Видел он вечно пьяных мужиков, курящих махорку, голод, разруху, войну и галочки за трудодни вместо денег. Для него это было единственным миром, вся планета представлялась огромным грязным колхозом. Кто-то свыкся и принял это. Но не Матвей.
Давно уже тлела в нём мысль бросить всё и уйти, куда глаза глядят. Не там он родился, говорил ему бутон в груди. Он то точно знал и звал, неизвестно куда.
Но, то посевная, то жнива, то хата перекосилась, то зима лютая, то весна половодная. Всё откладывал до понедельника, до лета, до следующего года, до следующей жизни. И вот уже жизнь на исходе, а он всё ждал, когда наступит тот час, когда он соберёт свой нехитрый скарб и пойдёт вслед за зовущим нераскрывшимся цветком.
Фото девушки в «Огоньке» совсем добило.
Маня сидела возле хаты, ожидая, когда вернётся муж. Матвей вынырнул из темноты, подошёл к жене, молча постоял, нетрезво покачиваясь, махнул рукой и вошёл внутрь. Убрал со стола кружку и кувшин, и стал складывать на скатерть вещи – две рубашки, брюки, исподнее, станок, помазок, расчёску, кружку. Свернул скатарть, связав углы. Достал заначку – двадцать пять рублей, паспорт, сунул в карман фуфайки.
Вошедшая жена с интересом рассматривала сборы супруга.
Наконец, Матвей закончил сборы, в наглую полез за печку, где стояла припрятанная Маней бутыль самогона, налил стакан, выпил, вытер рот рукавом, и, осмелившись посмотреть жене в глаза, сказал:
- Маня, прости, люблю другого человека.
Закинув на плечо узел, обошёл жену и вышел на улицу. Посмотрел на небо, продырявленное миллионами звёзд, и, почему-то пошёл в огород. Пошёл прямо по грядкам. Голова кружилась, то ли от счастья, то ли от выпитого. Кружилась всё больше и больше. Матвей уже не мог удержать себя на ногах. Узел упал на землю, вслед за ним свалился Матвей. Он лежал на спине, рассматривая бешено кружащийся небосвод. Матвей закрыл глаза, чтобы прекратить это безумное вращение вселенной и уснул.
Маня нашла его на грядках картошки.
- Вот, дурак, - хмыкнула она, легко подхватила подмышки и потащила в дом.

Начнем с конца...

P.S. Не бойтесь кого-то потерять! 

Вы не потеряете того, кто Вам нужен по жизни. Однозначно, что теряются те, кто послан Вам, как испытание, для Вашего, же опыта. Остаются те, кто послан Вам самой судьбой. А судьбу обмануть нельзя!

Светлана Беллас. Тень одиночества. Роман.
ISBN 978-617-7060-51-1

Вопиющее безобразие!!!!

За последние две-три недели в издательство приходит немало запросов о вакансии "наборщик текстов". От имени издательства мнимый сотрудник требует аванс, что по сути вызывает недоверие. 
Сообщаем, что никаких объявлений о вакансиях издательство не давало, вакансий таких нет. Просьба: будьте внимательны!